Ми так хотіли обидві потрапити на Україну, нашу рідну й дорогу нам Україну. Моя мрія збулася лише в 1976 році. Я була тоді у Гуляйполі. Ходила по місцях моєї і Несторової молодості, хотілося плакати — ридати, а сльози не з'явилися. Їх просто вже не було у моїй змученій душі. Їх я давно виплакала до краплі, як може до краплі збігти у людини кров із розрізаних вен. А ще мені було тоді боляче за гуляйпільців, які, відчувалося, були залякані радянським режимом і жахалися мене, як хворої на проказу. Через рік після цих відвідин 23 березня 1978 року моя душа пішла до Бога на вічний спочин. А 16 січня 1993 року я дочекалася душі й своєї доньки... На Божому суді вона сказала: "На Землі в мене немає батьківщини. Францію я рідною не вважаю. Росію — теж. А України, до якої я все життя прагнула пригорнутися серцем, так і не змогла побачити. Мені не дозволив ступити на цю обітовану землю комуно-радянський уряд.
(Кузьменко зникає у просторі).3 листа до матері.
Дорога матусю!
Листа від 7 лютого одержала. Пиши тепер на таку адресу:
КазРСР — Джамбульськ. обл., — ст. Лугова (село Лугове), Октябрська вул. №17. Швейний цех. О. Н. Міхненко...
Ось коротко, як я жила з травня м-ця 1948 р. Я поступила через один місяць у райспоживспілку, буфетницею.
Працювала один місяць, їдальню закрили і через місяць була знову без роботи, тут мене підтримав швець. Я незабаром захворіла на тиф, лежала два місяця в лікарні (серпень — вересень 48 р.)... Коли я вийшла з лікарні, в мене було ускладнення на печінку та вуха.
Зараз з печінкою нормально, а слух середній.
У жовтні 1948 р. поступила в залізничний ресторан мийницею посуду. (Якби я хотіла бути офіціанткою, на той момент я не могла через одіж). Працювала добу, дві відпочивала. Жила в чеченській родині. В грудні мене звільнили за скороченням штату, в січні я поступила мити посуд в ОРС (Відділ робітничого постачання. — Ред.) при залізниці, працювала в паровознім депо. У березні була звільнена через документи. Якби не це, то в усіх організаціях можна швидко просунутися, посилають на курси кухарів і т. ін., в кожній галузі можна просунутися, але не мені з моїм прізвищем і походженням.
Кожного разу, як мінялась робота, то мінялася й квартира. Єдині друзі фотографи поїхали на Україну...
Взимку 48 р. я побрила голову, волосся.
МАХНО. Я, Нестор Іванович Махно, народився 27 жовтня 1888 року (за старим стилем) у селі Шагарове, поблизу міста Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії, нині Запорізької області. Мій батько Іван Радионович Махно і мати Явдоха Матвіївна — православні, я — безбожник. Прожив дуже мало — неповних 46 років. З них сидів по різних тюрмах, у тому числі в одній із найжахливіших царських — у Бутирці — цілих десять років. Боровся за волю і щасливе життя українського селянства з 1917 до серпня 1921 року. Помер від важких воєнних ран і від суму за Україною 6 липня 1934 року о 6 годині ранку в Парижі в одному з шпиталів і похований на кладовищі французьких комунарів Пер-ля-Шез, де урна з моїм прахом замурована в стіні. Перед смертю я сказав своїй єдиній дитині Оленці: "Залишайся, донечко, здоровою і щасливою" і просив усіх живих та мертвих людей пробачити мені всі мої гріхи перед українським народом. Всього неповних п'ять років я стояв на чолі повсталих селян України, а стільки багато пролив безневинної крові! І повстанців вів часто манівцями і в нікуди, і боровся не завжди праведно. Все це я усвідомив, на жаль, перед самою смертю, перед Божим судом... Та було вже пізно. З того світу, з глибини нескінченного життя, я звертаюся до вас, нащадки моїх вірних повстанців і ворогів моїх, з одним проханням: "Не сваріться між собою, живіть у мирі та злагоді. Прагніть усі непорозуміння між вами ліквідувати не бійкою, а переконливим словом. Поступіться один одному в ім'я свого життя і життя ваших нащадків. І тоді, повірте мені, ваше щастя, щастя України, не забариться.
Тепер я чекаю найсправедливішого у Всесвіті суду — Божого. Що заслужив на Землі, те й одержу, і за це я низько схиляю голову перед Господом у покорі йому.