Почулися два постріли з маузера... Через кілька секунд відчинилися двері — на порозі Нестор. Він наказав Сашкові і Негребецькому:
— Винесіть труп цього зрадника у двір і нехай скинуть його в глинище Карманова.
Семенюта був застрелений у голову ззаду. Зрозуміло, Махно, щоб скоїти це вбивство, встав з-за столу (а може й він за столом не сидів, а ходив по кабінету) й зайшов Павлові, що приютився на стільці, за спину. Чому він саме так вчинив? Чого не застрелив свого противника спереду, дивлячись йому у вічі, як це завжди було у подібних випадках? Може, якби їхні очі зійшлися у двобої, Нестор не зміг би натиснути на спусковий гачок свого маузера? Може й не зміг би. Можна по-всякому думати. Єдине, чого не скажеш про Махна, то це те, що злочин цей він вчинив, пересилюючи своє сумління. Бо він завжди вбивав людину сердито і водночас холоднокровно, будучи впевненим, що все це робить в ім'я селянської революції, яка не знає і не сприймає жалю.
А втім, убитого Павла через кілька днів Махно вже згадував "незлим тихим словом". Виявилося, що Семенюта-Рябко не помилявся, коли переконував гуляйпільців, що ось-ось на їхній землі будуть війська Центральної Ради України та її союзників. Нестор тоді не вірив, плювався і гарчав на свого ідейного ворога. Аж, дивись, усе сталося, як казалося. Німецько-австро-угорські армії під загальним керівництвом генерала Ейхгорна вже підходили до Катеринослава й Олександрівська. Через день-два вони будуть у Гуляйполі. Більшовицькі червоні війська, хоч і мали безліч зброї, але воювати з такими досвідченими вояками, як німці, не вміли і відступали у паніці на Таганрог, Ростов і Царицин.
А Махно відступати не збирався. Він поспішно розгорнув свої загони у батальйони. Провів інспекторську перевірку на їхню боєздатність... І сміх, і гріх... Перед ним стояло не військо, а зборисько бездомних лайдаків з усієї округи: хтось напнув на себе добротний кожух, мабуть, знятий ще взимку з плеча місцевого заводчика Кернера — але ж на вулиці уже стояв квітень 1918 року, пригрівало тепле південне сонце! А поряд з "кожушником" стояв чолов'яга у капелюсі з пір'ям (і де він його в біса доп'яв?!) та в незрозумілій свитині чи гуньці, пошитій, певно, людиною, яка віками не тримала голки в руці. Більшість повстанців були взуті в постоли і навіть деякі стояли в дерев'яних колодках, а то й зовсім босі — у цих останніх посиніли від холодної весняної землі ноги. Кожному з таких вояків личила б в руках не гвинтівка, а полотняна торба жебрака. Значна частина повстанців не мала взагалі ніякої зброї — одна гвинтівка на десятьох і та без патронів. Як же вийти із такого становища? Згадав, що в Пологах отаборився штаб резервних військ червоногвардійців. Помчав до їхнього командира Беленкевича, так, мовляв, і так: дай зброю моїм воякам, і вони разом з червоними стануть грізною силою проти гетьмана і німців, бо селяни не збираються залишати свої домівки і драпати вглиб Росії, вони стоятимуть на смерть за свою батьківщину.
Беленкевич теж у безвиході, йому або безславно помирати У якійсь Україні, або, доки носять ноги, тікати до себе — в російські села, звісно, попередньо знищивши, аби не дісталася ворогові, зброю. У цій ситуації вирішив, що ліпше поділитися зброєю з Махном, тож, негайно направив залізницею з Поліг у Гуляйполе шість гармат, три тисячі гвинтівок, до них — два вагони патронів, а також дев'ять вагонів снарядів до гармат.
Цьому подарункові Махно зрадів. Тепер потрібно було свої дії погодити з командуючим червоногвардійськими загонами півдня Росії Єгоровим. Той надіслав Махнові телеграму, що його штаб на місці не сидить, а рухається лінією між залізничними станціями Верхній Токмак-Федорівка.
Нестор спішно виїхав на Пологи, а звідти гасав по всіх великих і малих залізничних станціях у пошуках того штабу та головнокомандувача. Ага, був та загув! Люди казали, що червоні з вагонів не вилазять... Бояться німців, як чорт ладану. Нестор також подумки картав Єгорова: "Навіщо він зняв у таку хвилину свої війська з фронту, залишивши напризволяще мої неозброєні вільні батальйони.. А що Єгоров робить далі?.. Ви лише подивіться на цього бездарного стратега і тактика!.."
Єгоров дійсно тоді посадив свої добре озброєні і боєздатні війська у вагони-теплушки й тримався залізничної колії, як воша кожуха. Червоногвардійці, таким чином, втратили всяку маневреність і, по суті, стали мішенню для противника, а то й будь-якої миті можуть потрапити у ворожий "мішок" — в пастку. Хіба не зрозуміло? Та це видно навіть не військовому. Своє невдоволення такими, м'яко кажучи, несерйозними діями командарма висловив Махно Беленкевичу, якого випадково зустрів на одному з залізничних полустанків. Виявилося, що й він також шукає Єгорова, але втратив уже всяку надію його знайти й зараз прагне самотужки вирватися з оточення у північному чи в південно-східному напрямку.