— Мій Світоче, — ще з порога звернувся він до хазяїна Пекла, — ми так не домовлялися!.. Що ти показав тому старому бовдуру з Києва? Він же сидить там у залі і в долоні плеще, ще й, клятий, записує все побачене й почуте на японську відеотехніку фірми "Панасонік". Це ж на весь земний світ рознесе мою розмову з Махном! Та й доведе, що я в цього терориста з Хохляндії поцупив практику побудови сільгоспкомун — прообразу сталінських колгоспів...
Ленін говорив, а Диявол незворушно дивився у Всесвіт. Нарешті, він байдуже кинув:
— А хіба не поцупив?
— Історія цього не знає.
— Ваша історія, як той Ісусів товариш, котрий тричі відрікся: вона химерна і брехлива. А ось наша про вас — це дійсно історія, вона дух і буква життя людського. А коли мова зайшла про тебе і Махна, то мені все відомо про вас обох до найменших подробиць, з яких складається ваше єство. Бо ви мої витвори і робили обоє те, що я хотів.
— Наклеп! Я робив те, що вимагав пролетаріат.
Диявол зареготав:
— Ой, тримайте мене! Він робив те, що від нього вимагали жебраки... лише з точністю до навпаки. Така була моя забаганка. — І вже спокійніше запитав: — Хочеш зі мною посперечатися?
Ленін остовпів.
— Поточний момент цього не дозволяє, — ухилився Ілліч від пропозиції Диявола.
— Отож-бо! — переможно вигукнув хазяїн. — Тоді, яку музику тобі включати?
Ленін хитрувато глянув на Сатану:
— Щось про Махна... Але щоб він діяв проти більшовиків.
— Ух ти, Ульянов! А ти дійсно мудрий, як називав тебе Махно. Розкусив, що я все ставлю догори дригом...Люблю тебе, чорте лисий!
— І я тебе, мій Світоче.
Ленін обняв за плечі Сатану, і вони обоє виходять з кабінету та співають "Яблучко":
На тому Світу затемнення. А на цьому — на Землі — навпаки яскраво світить осіннє сонце. На календарі — кінець серпня 1918 року. Настала багата і копітка пора для селян півдня України: потрібно копати картоплю, сіяти на зиму пшеницю, орати землю, вивозити на поле гній, зривати в садах яблука і їх та всяку іншу всячину переробляти, аби літня праця не була марною. А тут — не до цього: революція! Люд, наче оскаженів: увесь з шаблюками, пістолями, з бомбами за паском і вбиває один одного, мов січе капусту — лементу повсюди стільки, що від баченого людського горя можна здуріти і втопитися у ріках крові.
Селянство розділилося на безліч ворогуючих таборів, кожен з яких ладен вмерти, а не скоритися іншому. А всі вони, ці табори, розмежувалися на дві, протилежні одна одній, сили. На одному боці стояли поміщики з їхньою численною вартою, січові стрільці Центральної Ради, гайдамаки зі своєю гетьманщиною та їхні австро-угорсько-німецькі союзники. Їм протистояли всі інші — в основному, бідне й середнього достатку селянство, яке відчуло близьку волю і ладне було заплатити за неї власним життям. Та, на жаль, трагедія революції не закінчувалася цим чітким протистоянням, бо якраз і його, чіткого розподілу ворогуючих сторін, часто не існувало. Сьогодні цілі групи селян були гетьманцями, а вже завтра, дивись, вони — в червоних, післязавтра — в білих, а ще через день — усі вони гайдамаки чи вартові у поміщиків. Відчувалося, що селянство не мало свого вождя. Ним міг стати Нестор Махно, але він, невідомо куди, безслідно зник. Може десь уже й кістки його гниють?
Та нараз у селі Бабаші стався випадок, який сколихнув не лише Гуляйполе, а й весь Олександрівський повіт[15]. Місцевий поміщик Мокренко видавав заміж свою застарілу дочку. На радощах, що, нарешті, він позбудеться вередливої дитини, яка сиділа йому в печінках не один рік, поміщик затіяв бенкет на всю округу. На весілля були запрошені австрійські офіцери місцевого гарнізону, знатна буржуазія Гуляйпільщини і навіть найвідоміший заводчик Михайло Кернер. У зв'язку з тим, що в районі було неспокійно, — то тут, то там з'являлися бандити, які називали себе революційними партизанами, — для охорони весілля був найнятий загін українських націоналістів, яких у Гуляйполі називали то гайдамаками, то петлюрівцями. Прибуло їх до Мокренка навіть більше, ніж планувалося. Ну й нехай! Безпечніше буде. Значна частина гайдамаків зайняла центральні ворота, хвіртку, веранду, а вже інші охороняли садибу на вулиці. Ті, що були до бенкету ближче, невдовзі, паскуди, перепилися й попадали мертвим сном, хто в конюшні з кіньми, а хто в корівниках. Довелося господарю замінити їх "зовнішньою вартою", яка хтозна відкіля взялася. Та дарма! Ці хлопці були просто, як на підбір — усі рослі, браві, жартівливі й озброєні значно ліпше, ніж ті пияки, котрі тепер спали без задніх ніг з худобою. Панові Мокренку вони дуже сподобалися. Такі не підведуть.