— Хлопці надійні! Можете не сумніватися, пане! — відкозирнув господареві їхній офіцер і додав: — Маю честь: князь Розумовський!
— Ви з Києва? — поцікавився Мокренко.
— Так точно-с!
— Боже наш праведний! Яка честь! А я вас тримаю за дверима... Ганьба мені! Їй-Богу, ганьба... Ви вже пробачте старому дурневі... Будьте ласкаві, запрошую вас і ваше офіцерство до святкового столу.
З Розумовським увійшли до світлиці ще троє хлопців-молодців. Господар своїм могутнім голосом примусив усіх на хвильку замовкнути і тоді оголосив:
— Шановні гості! Добірне панство! Маю честь вам відрекомендувати: князь Розумовський!.. Командир загону наших державників з Києва! З ним його офіцери і товариші по зброї.
П'яні гості загорлали "Слава" і навіть деякі потяглися до князя з поклонами до ніг. Коли трохи "добірне панство" втихомирилось, хазяїн посадив князя, звісно, поруч з найшанованішим гостем весілля — заводчиком Михайлом Борисовичем Кернером. Тепер усі гості вже й забули про молодих, а все "грали" на князя: тости за нього, всякі звернення — у першу чергу до нього, якісь анекдоти — питають дозволу у нього. А князь виявився на славу: він і пісню заспіває та ще й думи народні знає, і чарку вип'є по-офіцерськи "струнко" й до дна, взявши її зубами з руки перевернутої вниз долонею, і в бальному танці "Мазурка" він — перший кавалер. З сусідом Михайлом Кернером тримався на рівних і вельми ввічливо.
Вже коли всі увійшли в апогей веселощів, капіталіст Михайло Борисович нагнувся до князя й шепнув йому на вухо:
— Несторе Івановичу, чи не ризиковано ви тут?.. Вас ще й досі шукає вся варта району... Хоч більшість думає, що ви — мертві, ще інші подейкують, що ви в Москві.
— Як бачите, Михайле Борисовичу, я живий-живісінький... Мене не бійтеся, вас не зачеплю... Добре пам'ятаю, як ви змилостивилися збільшити своїм робітникам зарплату на сто відсотків, а для моєї партії навіть виділили окремий будинок.
Махно налив горілки в чарки й випив з Кернером.
— За успіх, — сказав він, звертаючись до капіталіста.
Потім гостей, здебільшого синків місцевих поміщиків, потягнуло на подвиги: вони вийшли на ганок і звідти, як з майданчика, почали цілитися й стріляти зі своїх пістолетів та револьверів по віддалених від будинку ліхтарях-світильниках. Стріляли-стріляли — і в кожного — "молоко". Вийшов "князь", вийняв свій маузер і, здається, не цілячись, бабахнув у напрямку ліхтаря — його як не було! Тільки посипалося увсебіч дрібне скло. Дами в захопленні! Аж пищали від задоволення і бажання мати такого кавалера. Одна з них навіть сіла на коліна "князю" і ніяк не хотіла з них вставати, хоч підсмажуй її на сковороді. А своєму чоловікові все кричала, аби й усі чули:
— З таким князем і Махно не страшний!
Виявилося, що десь на початку 1918 року Махно зі своїми молодчиками двічі нападав на їхній маєток і добряче його пограбував — забирав одяг, продукти харчування й усе це роздавав бідним сільчакам.
Промовлене поміщицею слово "Махно" рознеслося широкою світлицею, як цунамі морем, здійнявши бурю войовничих вигуків. Усі кричали, що цього миршавця, коли він ще не здох і з'явиться у їхніх краях, вони четвертують, а то й роздеруть, як печеного рака. З присутніх до сотні гостей мовчали лише двоє — "князь" Розумовський і капіталіст Кернер. Вони мов усього цього психозу не чули й не бачили, а пили горілку й закушували дикою поросятиною. А тим часом хтось із гостей, певно маючи хист до малювання, нашвидкуруч олівцем кількома лініями зобразив карикатурного Махна й пришпелив голкою своє "мистецтво" до глухої стіни. В малюнок почали кидати ножі.
"Князь", побачивши це, поставив недопиту чарку і хвилину-другу спостерігав за забавою ненависних йому поміщиків та їхніх синків. Потім раптом підхопився з стільця та як закричить:
— Стійте! Що ви робите?
Хтось йому відповів:
— Вбиваємо Махна.
— Не туди кидаєте!.. Махно — я!
Нестор зірвав з себе невеличкі вуса й борідку, і присутні, впізнавши у ньому таку страшну для них людину, з жахом кинулися до дверей. Але вони були вже заперті махновцями знадвору. Нестор вихопив свого маузера і безжально почав розстрілювати всіх, хто йому попадався на очі. Те ж саме коїли його інші троє дружків. Весілля перетворилося у місиво трупів з кров'ю. Ті, хто зміг вистрибнути через вікно у двір, бли посічені або розстріляні махновцями, котрі вартували на вулиці. Бійня тривала до ранку. Ніхто з гостей і хазяїв не врятувався. Махно не пожалів ні малих, ні старих і навіть власноруч розстріляв молоду пару. Вцілів лише Кернер. Бо Нестор і не планував його вбивати. Все-таки Михайло Борисович був гуманним капіталістом, навіть часом жалісливим. То нехай живе.