— Хай живе соціалістична революція!
Йому у відповідь солдати й матроси:
— Ура! Даєш революцію! Геть Тимчасовий уряд!.. Царя до суду! Царя! Царя сюди!... І до стінки його...
Броньовик з Леніним зник з майдану. А біля дерев'яної стіни якогось будинку озброєні в шкірянках люди ставлять в один ряд царя Миколу Другого і всю його сім'ю, а самі відходять до іншої стіни, готуються стріляти з гвинтівок і пістолетів, але в нерішучості опускають зброю. До них, хтозна звідки, несподівано підійшов Диявол і наказав:
— Приготувати зброю до бою!
Ті негайно приготувалися.
— Плі! — гукнув Диявол — і пролунали постріли.
— Плі! — закричав ще раз і ще раз Сатана.
Цар, цариця і царята попадали, вони — декотрі нерухомі, інші ще б'ються у передсмертних конвульсіях.
— Хай живе революція! — закричав Диявол і його гасло підхопили царевбивці:
— Хай живе!.. Революція!..
А з іншого краю планети, наче відгукнулося тисячоголосою луною:
— Хай чабан за отамана буде![1] — то кричали селяни, одягнені у латані свитини, подерті штани, босі і з налитими кров'ю очима.
Вони винесли на руках Нестора Махна й поставили його посеред майдану у Гуляйполі.
Лине пісня:
Отаман розгнівано кричить:
— Прокляття і смерть поміщикам як найлютішим ворогам селянської революції!
Озброєні селяни приводять якихось трьох лайдаків у розірваних сорочках і з кривавленими головами, ставлять їх на коліна.
— Душіте їх! — вигукує Диявол, котрий нараз опинився поряд з Махном, і Нестор повторює за ним:
— Душіте їх!
А приречені, що смирно, мов ягнята, стояли навколішки, питають:
— Браточки! За що?
— За революцію! — закричали їм у відповідь повстанці й кинулися душити своїх же однокровних і одновірців.
Десь чуються крики, стрілянина, дзвінкий брязкіт шабель. У цьому калейдоскопі кривавої бійні на тлі неба майорить безліч червоних прапорів, транспарантів, гасел. Їх полоще вітер. І все це — пісні, вигуки, крики, зойки, шелест стягів та гасел, стрілянина — зчиняє жахливе видовище. Диявол радіє йому. І своїм галасом-свистом, улюлюканням ще дужче підсилює навколишній неспокій і загальне божевілля.
Нараз Сатана заклав у рота пальці й засвистав так голосно, що Революція стихла і зникла з очей людських. Стало тихо-тихо. Аж моторошно...
Потойбічний світ. Диявол взяв гітару в руки, вдарив своїми незграбними, скорцюрбленими пальцями по струнах музичного інструмента і заспівав:
Стихла пісня, і сяєво, у якому милувався Сатана, почало тьмяніти, а з останнім акордом гітари зовсім погасло. Натомість з'явилося на небосхилі сонце, яке освітило невеличку, скромно обставлену кімнату — тут був лише один так-сяк збитий з розсохлих дощок стіл, за яким сиділи на дебелих стільцях кілька чоловік з темно-сірими обличчями. Одяг на них був арештанський — чорний, з широкими білими смужками. По кімнаті ходив, заклавши руки за спину, у такому ж арештанському одязі відомий на Землі "вождь пролетаріату" Ульянов-Ленін. Усі мовчали. Ті, що сиділи за столом, чекали, коли заговорить Ілліч. Нарешті, він звернувся до них: