Ностальгія — це фундамент, на якому будується угорська ідентичність. Ностальгія за часами минулої величі, хоча дуже часто ця велич і була ілюзорною. На невиліковній тузі за втраченим тяжко збудувати якусь іншу ідентичність, аніж нещасливу. Отож угорці завжди будуть нещасливими. Будуть собі сидіти, їсти пюркюльт, попивати паленку і сумувати — як справжні меланхоліки, що не знають, за чим насправді тужать. Турул, що за легендою привів угорців до їхньої батьківщини, вказавши на місце, де вони осіли, насправді прирік їх на вічний осуд.
Печеня з Горті
У листопаді 1919 року Рудольф Балоґ зробив найславнішу угорську фотографію: Мікловш Горті в адміральському мундирі в’їжджає на білому коні в Будапешт після придушення революції Бейли Куна. Розпочинається чергова відбудова Земель Корони святого Іштвана, котра закінчиться, як знаємо, дошкульною поразкою. Наслідки цієї поразки систематично будуть даватися взнаки, може, і до самого кінця існування угорського народу.
Фотографія Балоґа зображує ключову сцену — початок епохи Горті, що тривала чверть століття, до жовтня 1944 року, коли Німеччина, не витримавши заповільної політики регента, спокійно його відсторонила і доручила владу угорським нацистам з-під знаку Перехрещених стріл. Фото Балоґа, на перший погляд, нічим не вирізняється, бо тільки зображує вхід переможної армії до міста, відвойованого від комуністів. Однак насправді — це портрет угорського абсурду ситуації: вождем країни, що не має виходу до моря, стає адмірал, і, як це військовому моряку личить, парадно їде на коні. Це не має нічого спільного з морською піхотою, це — морська кавалерія! А кінь цей — білий, бо Горті, наче ангел, прибуває із Сеґета на чолі Національної армії, аби визволити батьківщину, принести їй мир, добробут і справедливість. Ось так адмірал стає очільником королівства, що не має ні короля, ні моря.
Парадоксом цього красивого параду є також те, що Горті отримує владу завдяки допомозі румунських та чехословацьких армій, котрі й задушили більшовицьку Угорську Республіку Рад. Таким чином, перемога Національної армії стала можливою завдяки країнам, існування яких угорськими націоналістами сприймається майже як образа. Тодішня Чехословаччина і Румунія з угорським Семигороддям — це сіль в угорському оці.
За неповний рік після того гарного параду настає фатальний мирний договір у Тріаноні, за яким Угорщина втрачає дві третини своєї території, зокрема і Семигороддя, і Верхні Землі (тобто сучасну Словаччину). З цього моменту політика Горті почала спиратися на ревізіонізм, який призвів до наступних поразок на довгій смузі угорських принижень.
Балоґ, один із найвизначніших фоторепортерів в історії угорської фотографії, прославився світлинами з бойовищ Першої світової війни, а також підправленими, ідеалізованими фотографіями пушти[18], яку міфологізував, без страху використовуючи фотомонтаж. В об’єктив потрапляли корови, пастухи, вози на шляхах цього єдиного справжнього європейського степу, до них доклеювалися понурі хмари, що грізно тягнуться по небу, творячи образ гарної, таємничої пушти. Ці сумні відповідники блакитних лагун він створював на початку тридцятих років, уже після війни, після параду білого коня, після тріанонської травми. Балоґ створював нову угорську міфологію, нову економ-версію ідентичності країни, у якої відібрали Карпати і яка відтоді скрізь у світі почала асоціюватися з однією великою низовиною, як, наприклад, Голландія. Тільки з тією різницею, що Голландія має вихід до моря, а Угорщина має лише Балатон.
І до сьогодні вусаті «пороси»[19] в Гортобаді возять у бричках по пушті німецьких туристів, що шукають на горизонті грізні хмари, а чікоші[20] в білих шароварах і в лискучих чорних черевиках їздять верхи. На радість фотографам та авторам листівок і рекламних буклетів вони змушують коней до гри з великими м’ячами, а також ляскають шкіряними батогами, що, як і боґрачі, бувають різних розмірів — від маленького казанка для однієї порції аж до величезних відер на двадцять літрів супу. Їх можна купити на розладках цього найславнішого пуштанського містечка.
Балоґ — це видатний представник «угорського стилю» у фотомистецтві: похмурого і меланхолійного. Його батальні фотографії Першої світової війни — значно автентичніші, тут він уже не доклеював несправжніх трупів. На фотокартинах, що показують побоїща, копання братських могил та ряди хрестів, можна побачити справжню суть Першої світової війни — взаємне винищення нерухомих армій. Ця війна мене завжди по-своєму вражала: така велика бійня — і ні за що. Неначе за мету взяли не що інше, як просто врегулювати природний приріст населення шляхом знищення тих дев’яти мільйонів понаднормових мужчин — так, як лісники відстрілюють вовків, яких забагато розмножилось.