Це слабкий вірш, а переклад далебі не кращий; я зробив його як підрядник, маючи на меті передовсім передати зміст, а не стиль. Цей вірш — для мене документ, а не поезія, документ-свідоцтво угорського розпачу періоду першої декади ХХІ століття. Невідомий графоман підписався: «Giorgio Muscolare Sopianae». Sopianae — це назва міста Печ латинською мовою. Його, власне, заснували римляни (як і місто Сомботгей). Джорджіо, націоналіст і антисеміт, дає волю своїм симпатіям і розпачу.
У позачасовий слізний тон (з обов’язковим плачем за батьківщину) Джорджіо зумів уплести дещо з актуальної політики — суперечки про натівський радар на горі Тубеш і антиурядові демонстрації-протести. Кулінарна тематика (картопляний суп контра човленд) найвиразніше вказує на те, кого вважати негативним героєм цього літературного твору — продажного єврея, готового розпродати Угорщину за срібняки (причина плачу поета), а за них, відповідно, збудувати собі віллу на Ібіці і провести відпустку в Дубаї, прирікаючи справжнього угорця на злидарство.
Джорджіо міг би бути членом «Модьор Ґардо», нової парамілітарної організації, заснованої в п’ятдесят першу річницю антикомуністичної революції. Ґардисти, осиротілі нащадки нацистів Перехрещених стріл, у своїх біло-чорних уніформах трохи подібні на кельнерів, а трохи — на членів народного колективу танцюристів. Вони марширують по Замковій горі або площею Героїв, символічно виконуючи свій вербувальний танець.
Можливо, Джорджіо — це і є ґардист, можливо, уже встиг приєднатись, і хтозна, можливо, насправді їздив із Печа до Будапешта на демонстрації і викрикував: «Дюрчані — геть!» Можливо, він лаяв поліцаїв, називаючи їх то «євреями», то «авошами»[23]. Революціям потрібні поети, що стрілятимуть смертоносними строфами та вбивчими римами. Це, мабуть, студент, або навіть ліцеїст. Можливо, він інколи заходить у «Каптолоні Борозов» на склянку кислого кейкфранкоша. Може, це, власне, він сидить зараз за столиком поряд: худий, із довгим жирним волоссям, зібраним у хвостик, палить «Сопіане», цигарки з вугільним фільтром, що до епохи традиційних «Мальборо» чи «Кемел» були справжнім тютюновим ексклюзивом.
Я також колись палив «Сопіане», привозив їх із Угорщини до Польщі і понтувався ними вже в старших класах. Таку розкіш я дозволяв собі у виняткових ситуаціях, а звичайно я купував у місцевому кіоску, наприклад, «Радомські», «Моцні» або ті, із такою дивною назвою, «Вісім з половиною» — так, ніби їх виробляв шанувальник Фелліні. Кілька разів із відчаю я опускався до цигарок «Сілезія». «Сопіане» у вісімдесятих роках у Польщі були як подув вітру з великого світу. Подув прямісінько в легені. Оскільки ці цигарки мали той особливий фільтр, то й можна було повірити, що насправді вони зовсім не шкодять. Ці цигарки входили до списку «західних» речей, які тоді можна було привезти з Угорщини, що ми з батьком і робили, запаковуючи по зав’язку синій «Форд Ескорт». Жуйки, пральні порошки, згущений фруктовий сироп, штучний лимонний сік у жовтих пластмасових пляшках. Згодом у варшавському бюро торгового радника Угорської Народної Республіки на вулиці Шволежерув відкрили магазин для працівників бюро і посольства. За розміром він був невеличкий, здається, займав приміщення поряд із гаражем у підвальній частині цього величезного, як на чиновницькі потреби, будинку. Щотижня на вул. Шволежерув приїжджала фура з Будапешта, повна тогочасних розкошів, яких добряче бракувало в Польщі у вісімдесяті. Ця вантажівка, наче тріє царі, привозила все, що коштовне і гарно пахне. Тоді ми з батьком знову вантажили на «Форд Ескорт» туалетний папір, буженину та мийні засоби — знаки добробуту. І я тоді повертався з бюро торгового радника через район Лазєнки, хрумкаючи недавно куплену бакалію: ізюм, лісові та волоські горіхи, а потім молотив у роті круглі тверді жуйки, що зафарбовували язик у червоний або синій колір і кришились на дрібні шматочки.
22
Поширена в Угорщині м’ясна страва, запозичена з єврейської кухні. Основні інгредієнти: телятина, перлова крупа, квасоля, пікантні приправи.