Якось у ті часи в одного хлопця із сусідньої квартири я виміняв за блок «Сопіане» оригінальний в’єтнамський корковий шолом. Мені здається, що мій сусід на цьому обміні виграв: принаймні він мав що палити, а я міг тільки приміряти цей шолом у кімнаті перед дзеркалом та торкатись його зеленої підшивки, дивуючись із того, який він легкий. Раніше я приміряв тільки важкі німецькі штальгельми, найславніші шоломи в історії воєн, або ж польські шоломи тридцять п’ятого взірця, в народі прозвані «горщиками».
Раз уже зайшла мова про шоломи — у будапештському магазині з військовим інвентарем на Сент Іштван кюрут[24], при вході на міст Морґіт, можна придбати зображення Горті за двадцять тисяч форинтів. Посеред німецьких шоломів та альбомів типу «Угорські королівські гусари 1920—1945» особливою красою вирізняється великий диплом, оправлений у рамку з темного дерева — «На пам’ять про час служби». У чотирьох кутах зображено персоніфікації чотирьох сторін світу, в центрі — гусар на коні із піднятою шаблею, по боках стоять піхотинець і артилерист, на тлі майорять штандарти, а над цим усім, із овального портрета суворо споглядає адмірал Горті — такий, як на більшості картин і фотографій: у флотському кітелі, обвішаний орденами, як радянський генерал, із ледь насупленими бровами і стиснутими губами. Горті нагадує актора із німого фільму, має ледве не голлівудську вроду, але не таку, як у коханця, а скоріш, як у злого, ревнивого чоловіка якоїсь другорядної ролі, який обов’язково понесе відплату за свою підлість. На деяких дипломах вказано дату, але не зрозуміло, чи служба проходила в межах країни, чи за кордоном. Підпис «1942 рік» може вказувати на східний фронт.
На вулиці Боттяні також знаходиться гарна вітрина, присвячена угорській армії; окрім сучасних фотографій гонведів, що пускають черги з калашнікових та ворохобляться біля перестарілих гаубиць на тлі напису «Сила», можна також знайти ностальгійні світлини з архівів. На одній із них (1942 рік) гонведи моляться навколішки. Із підпису дізнаємося: «В одному із українських костелів». Який це костел і який дідько послав гонведів туди на відправу, на жаль, не сказано. 1942 рік натякає, що маємо справу з «прощею» 2-ї армії, яка, на жаль, у більшості добралась у воронезьке пекло січня 1943 року, де й була розгромлена. Після поразки під Воронежем Горті таки серйозно вирішив викрутитися з війни і намагався домовитись із англійцями та американцями. Про це, звичайно, Адольф Гітлер прекрасно знав. У 1944 році німці замінили Горті, як зіпсовану прокладку, на «угорського Гітлера» — Ференца Салоші.
На інших фотографіях із вулиці Боттяні бачимо, як солдати їдуть «потягом свободи» з написом «Тільки для солдатів», як стоять зосереджено навколо зенітки і вдивляються в небо або біжать по полю, ніби серед кінематографічних декорацій. Цей натовп біля зенітки сфотографований у 1944 році. На Угорщину вже летять рої совєтських літаків, а артилеристи їх виглядають зі справжньою, не зовсім вдало прихованою, тривогою. Серед них точно немає нікого з тих, що були в українському храмі, бо вусаті міністранти з 2-ї армії — або мертві, або вмирають у совєтських таборах.
Нема серед них і мого батька, що служив тоді в протиповітряній обороні й бігав із ящиками снарядів. Колись він сказав мені, що його гармата не збила жодного літака, і сказав це з дивною і нелогічною гордістю. Батько ненавидів армію, і то будь-яку, він гидував мундирами, навіть їхнім виглядом, але найбільше ненавидів мужчин із вусами. А все тому, що мій батько потрапив у совєтський полон і його закинули до табору полонених у Казахстан. Там він сидів із іншими угорцями, певно, також із німцями і навіть, здається, з японцями. З того табору, окрім голоду і спраги, батько запам’ятав тільки совєтського вусатого сержанта, що спеціалізувався на брутальному приниженні в’язнів. Мій батько ніколи не мав щетини і завжди дуже слідкував, аби бути гладко виголеним. Тепер думаю собі, як же він почувався, коли ми провідували мого рідного брата Ондраша в його квартирі на вулиці Дєртян. Той бо з хуліганським блиском у темних, успадкованих від батька очах гладив свої чорні вуса, розповідаючи про нецікаві пригоди на роботі або про політику. Багато років після цього я відвідував Ондраша, вже після смерті батька. Було видно, як блиск у його очах пригас, а вуса начебто зблідли, хоча ще не посріблилися сивиною.