Потрібно було немало часу, щоб я, відійшовши від обов’язкових недільних прийомів у знайомих мого батька, нарешті збагнув: цей світ — це не тільки лечо, фарширований перець і картопляна запіканка, але також і розпач, комплекси, невиліковна, болюча, покривлена пам’ять. Це також ностальгія за часами регента Мікловша Горті і товариша Яноша Кадара. Це ґрунт для будь-якої ностальгії, бо власне вона й формує угорське життя. Пам’ятаю, що прізвище товариша Кадара часто згадувалось при тих застільних розмовах і, мабуть, тоді на нього нарікали, а сьогодні вже, мабуть, нарікають, що його нема. Часи Кадара дуже ностальгієгенні, бо тоді на цілу Східну Європу Угорщина вважалась найкращою. Хоча водночас і найгіршою. Це були часи перелому хребта і ментального уярмлення.
У Будапешті кожна третя чайна носить назву «Ностальгія», до чаю можна замовити ностальгічні цукерки. Ностальгія проростає лишаєм у стіни будинків і вуличну бруківку, вона лунає в сумних зітханнях за давньою величчю, хоча остання справжня велич була п’ятсот років тому, за короля Матея Корвіна, якщо, звичайно, не враховувати величі угорського футболу в п’ятдесятих та шістдесятих роках разом із світовою славою груп «Omega» та «Lokomotív GT» у сімдесятих.
Ностальгійним є навіть прогноз погоди на телеканалі «Duna» («Дунай»), що подається для так званого Карпатського басейну — так евфемістично називають цілий ареал, де проживає угорська національна меншина, із особливим акцентом на Семигородді.
У магазині з антикваріатом «Ностальгія» на Клоузал утцо, поміж старих млинків для перцю, серед маси всіляких ламп, пляшок і наклейок з різних напоїв красується струнко вискладаний ряд погрудь Леніна. Над інтер’єром магазину височить його великий портрет, а на центральній вітрині знайшлось місце для одного Сталіна. У кінці магазину, поряд з вішаком з совєтськими, круглими, як піца, військовими «фуражками», стоїть інша частина погрудь — вже, мабуть, сучасного виробництва; їх штампованість впадає у вічі. Переважають голови Леніна, є кілька Сталінів і навіть один Адольф Гітлер з ціною в сім тисяч вісімсот форинтів[4].
У буфеті «Ностальгія» на першому поверсі критого ринку на площі Легеля ностальгійно похитуються над кухлями місцеві алкоголіки. Пиво тут коштує двісті форинтів — удвічі менше, ніж у пивбарах у центрі міста. Така ціна — це єдине, що нагадує старі добрі часи. Тут немає інших часів, як старі, які, звісно, можуть бути тільки добрими. Щоправда, сьогодні ніхто вже не в змозі путньо пояснити, в чому полягала їхня перевага. З вокзалу «Нюґаті», що тут неподалік, відправляються «ностальгійні потяги» до Естерґому і до коліна Дунаю: можна проїхатись музейним паровозом сімдесят кілометрів в один бік, зітхаючи за давньою розкішшю.
Найбільш ностальгійні тут, без сумніву, турули — міфічні угорські птахи. Якщо навколо уважно роздивитись, то їх можна знайти скрізь: на пам’ятниках, старих будинках, вивісках, на військових емблемах, на ранцях націоналістично вихованої молоді й на пласких грудях дівчини, що продає бутерброди і варить каву в кафе-пекарні «Бранч» на Ретек утцо неподалік Московської площі. Турул — це результат дивовижного схрещення орла з гускою, що став гібридною персоніфікацією угорських мрій і комплексів.
У всьому Будапешті йому присвятили тільки одну вулицю і один провулок. І вулиця, і провулок знаходяться на околицях ІІ району, далеко від центру, майже на самому краю міста. Будапештський ІІ-А район, у якому якраз і є вулиця Турула, — насправді мале містечко, до якого, правді бути, доїжджає столичний міський транспорт, але вулички і будинки нагадують радше якесь претензійне село. Сидячи на терасі корчми «Нанчі нейні» на Ордьоґарок утцо, можна перенестись у давно минулі шкільні канікули, десь далеко від Будапешта, — у те, краще, минуле, може, навіть передвоєнне — і над тарілкою з гусячим стегенцем неодмінно впасти в обов’язкову ностальгію.
Але оскільки відвідувачі — як місцеві, так і іноземці — навідуються до «Нанчі нейні» заради вишуканих і, зрозуміло, дорогих страв, то кому спаде на думку шукати неподалік якусь там вулицю Турула, на якій можна побачити тільки автобусну зупинку і кілька будинків?
У Будапешті, який складається з двадцяти трьох районів, назви вулиць можуть повторюватися в кожному з них. Отже, теоретично могло б бути двадцять три вулиці Турула, так само як є чимало вулиць і площ Яноша Ороня, Атілли, Боттяні, Бема, Кошута, Петефі, Ракоці або Вьорьошморті. Вулиця Турула — тільки одна, але я й так на кожному кроці натрапляю на сліди цього птаха.
4
Національна валюта в Угорщині, (100 форинтів = 4,1 гривні, станом на березень 2010 року).