В одному анекдоті розповідається, що угорці одне одного недолюблюють, бо досі не звикли до того, що кочівництво вже закінчилося і прийшов час, коли треба жити поряд без можливості подальшого переміщення. Вони сидять у густому диму, що оповиває їхні дешеві винарні та пивбари, і беззвучно плачуть. Угорці — наче стриножені коні. Цікаво, що б вони зробили, якби хтось узяв і розв’язав їм ці ноги? Галопом товклись би на місці?
Перебрівши Дніпро та Дністер, угорські племена славно зайняли Батьківщину, що й стало прапричиною більшості їхніх нещасть. Угорці без батьківщини були б і надалі трагічними, але, може, могли би хоч дружно жити. А так — замкнені на низовині, оточеній горами, вони перестали метатися і сидять, голосно дискутуючи. З часу поразки в 955 році від Отто І угорці, безперечно, стали менш мобільні.
Битва під Ауґсбурґом, у якій імператор нарешті розгромив угорську загрозу ранньосередньовічної Європи, — це перша чудова угорська поразка, а вожді, яких повбивав кайзер, — це перші почесні члени угорського пантеону мучеників. Ті з них, що полягли в бою або котрих стратили після битви, заслужили собі вулиці, як наприклад, повішені за наказом кайзера Бульчу і Легель. (Холодильники «Легель» ще зовсім донедавна гордо охолоджували вина в усіх угорських будинках, поки їх не витіснили «Сіменси» та «Електролюкси»).
На телеканалі «Дуна» рівно опівдні б’ють дзвони. Щодня вмикають запис дзвонів костелу, щоразу з іншого населеного пункту, з підписом, де він знаходиться — переважно із Семигороддя. Це звук розпачливої туги за вітчизною. Дзвони Трансільванії б’ють, як і угорські серця, — на погибель румунській окупації. На телезаставках, що супроводжують звуки дзвонів, видно болотисті шляхи, облупані стіни обійсть, згорблених старушенцій, що чимчикують сільськими дорогами, і візки, запряжені ослятами. Смуток провінції зі смутком дзвонів, і це наперекір тому, що звук дзвонів має бути знаком перемоги над могутнім ворогом і нести цю радісну новину аж на край світу. На телеканалі «Дуна» радісний акорд перемоги став лементом поразки. Дзвони б’ють у Люеті, в Санкраї, в Дуалі, в Петрікані, Санпаулі, і кожне з цих сіл і містечок має свою угорську назву. Металевий звук у самісінький полудень нагадує, що «Обшматована Угорщина — горе-край, ціла Угорщина — держава-рай»[33]. І допоки Угорщина знову не буде Великою, до тих пір тут люди не будуть щасливі.
Дзвони б’ють також по MTV1[34] та MTV2[35] на фоні картинок на тему переможної оборони Нандорфегейрвара в 1456 році. Ця битва під сьогоднішнім Белґрадом — найбільша угорська перемога, яку військо здобуло на чолі з Яношем Гуняді. Власне, після цієї перемоги папа розпорядився бити в дзвони на прославу переможцям. Принаймні саме так тут вважають і до сьогодні, хоча, імовірно, цей наказ з’явився раніше і мав бути для християн закликом до боротьби з мусульманами. У наш час угорці сприймають полудневі дзвони як знак жалоби, а не перемоги.
Угорська доля — така ж трагічна, бо нею ніхто, крім самих угорців, у світі не цікавиться. Своє нещасливе історичне минуле їм не вдалось піднести до світового масштабу. Четверте листопада, день національної жалоби, — це внутрішньоугорська нещаслива дата вторгнення совєтів у Будапешт 1956 року. Інколи мені здається, що багато угорців досі не помічають, що совєти вже давно покинули Угорщину, і далі вірять у те, що більшовики залишаються при владі. Добре, що вони принаймні знають, що в будинському замку вже немає турків, а залишені після них термальні купальні, як і новостворені турецькі кебаб-бари, мають мало спільного з військовою і політичною окупацією.
На берегах Дунаю найчастіше вшановуються саме дні жалоби; їх святкують у роковини національних поразок, як наприклад, придушення революції 1956 року або розправи з повстанням 1848, коли австрійці розстріляли тринадцять генералів-повстанців, яких з того часу називають мучениками з Ороду.
У кожному більшому місті знаходиться вулиця Мучеників. Також є вулиці Кальварїї (Хресної дороги) та Голгофи, наприклад, у VII районі Будапешта, в Сеґеті й Печі (в останньому можна переночувати в готелі «Кальварія» на вулиці Кальварії, котра потім плавно переходить у Шлях Мучеників з Ороду). І хоч набір власних назв не завжди прямо пов’язаний із жертвами угорських повстань, зате добре підходить до атмосфери загальнонаціонального мучеництва.