Історія угорської культури — це історія самогубства. Покінчення з собою — це просто невід’ємний складник, а точніше, навіть наслідок угорської ностальгії. Не можна витримати туги незрозуміло за чим, тому вона перетворюється в бездонну депресію, що призводить до прощання з власним життям. Граф Іштван Сейчені, антихрист з ХІХ століття з фільму Беремейні, спочатку збожеволів, а потім вдався до самогубства. Він заклав Угорську академію наук, ініціював створення першого моста між Пештом і Будином, протидіяв революційній лінії Кошута, виступав за союз із Віднем і написав фундаментальну працю в галузі економіки «Кредит». Сейчені виповнилось шістдесят дев’ять років, коли він наклав на себе руки. У вісімдесят дев’ять років кулю в лоба пустив собі Шандор Мораї, один з найвизначніших угорських письменників ХХ століття, автор вражаючих «Щоденників» і набагато менш вражаючих міщанських романів. Він не хотів повертатись із американської еміграції до тих пір, доки в Угорщині розміщуються бази совєтської армії. У 1937 році кинувся під поїзд на Балатоні Йоужеф Оттілло, провідний поет тодішнього часу. Кількадесят років пізніше його вчинок на тому ж місці повторив актор Золтан Латіновітз, найвідоміший коханець післявоєнного угорського кіно, який прославився завдяки ролі в ностальгійному фільмі «Синдбад».
Вчинили самогубство також славні політики Ласлов Телекі і Пал Телекі. Перший — у 1861 році, будучи не в силах понести відповідальність за своє рішення розірвати відносини з австрійським двором, а другий — на посаді прем’єра в 1941 році на знак протесту проти нацистської політики Горті.
В Угорщині покінчували з собою навіть ідоли маскультури, зірки естради, наприклад, співак Пал Сейчі, котрий прославився шлягером про перукаря Ґедеона, улюбленця жінок; рокер із псевдонімом Джімі Замбов, виконавець повільної танцювальної музики. Наклала на себе руки також красуня Чілла Молнар, міс Угорщини 1985 року. До сьогодні в Інтернеті можна знайти її фанклуби.
Латіновітз і Сейчі покінчили з собою в сімдесятих роках. Вони були особливо чутливі і схильні до депресій і, безперечно, мусили мати якісь свої причини, проте не можна також оминути того факту, що вони вдались до самогубства в апогеї кадаризму, у пік добробуту гуляшевого комунізму, їм вдалося зійти зі сцени в найкращий момент.
Кадаризм убивав тихо, мов чад. Масово не переслідували, бо і не було вже кого — після 1956 року угорці втратили хіть до антикомуністичних витівок. Кадаризм базувався на неписаному суспільному договорі, згідно з яким товариш Кадар давав можливість жити, а громадяни Народної Республіки не пхалися до державних справ і тихо гарували на дві ставки. Така робота на дві ставки, окрім того, що примножувала статистику інфарктів, приносила також добробут у вигляді машини або дачної ділянки.
Угорці мають хронічне відчуття власної винятковості. Не належачи ані до слов’янського світу, ані до Балкан, ані до германської культури, вони не можуть апелювати до жодної зі спільнот, окрім тих, що складаються з угорських меншин у сусідніх країнах. Найближчі родичі — фіни та естонці — занадто далеко. До того ж належать до іншої культури — холодної Півночі, ранніх зим, економічного добробуту. Остання їхня спільна зустріч відбулася більше кількох тисячоліть тому — сьогодні вже б не вдалося підшукати спільних тем для розмови. Вже й мова не та, і боги не ті, залишилась тільки спільна пристрасть до самогубств і зловживання алкоголем. Є такий угорський анекдот про те, що кілька тисяч років тому, коли угро-фінські кочівники йшли на Захід, якось на своєму шляху побачили дороговказ: «Мудрі — на південь, дурні — на північ». Тоді угорці звернули на південь, а фіни — на північ.
Закинуті в Карпатський басейн, єдині й неповторні у своїй інакшості, угорці мають іншу мову, інше походження — вони просто приречені на життя Інших. Однак приречена людина не може бути щасливою. Вона постійно відчуває небезпеку і бачить навколо себе тільки переслідування. Угорці зі своєї інакшості вміють черпати гордість, щоправда, ця гордість нещаслива. Таким чином, бути угорцем — це прокляття.
Самогубство — це найбільш успішний продукт угорської культури на експорт. Жоден інший угорський письменник, художник або артист не здобув такого успіху, як пісня «Szomorú Vasárnap» («Сумна неділя») — гімн самогубців усього світу, єдиний угорський хіт світового значення, твір, перекладений кільканадцятьма мовами, а кільканадцять співаків світової слави ввели його до своїх репертуарів. Число осіб, котрі після прослуховування цієї слізливої пісні покінчили з життям, годі злічити. Музику до «Сумної неділі» створив у 1933 році Режьо Шереш, піаніст єврейського походження (справжнє прізвище Шпіцер), що грав у ресторанчику «Кулач». Автор слів — кримінальний репортер газети «8 Овраї Уйшаґ» — Ласлов Явор. Дійсно, це був досконалий дует убивць. Ніякий Шерлок Голмс ані Геркулес Пуаро, маючи беззаперечні докази, не в силі були б довести факт цього бездоганного злочину, здійсненого за допомогою музики. Ось так зі звуку фортепіано зробилась отрута, набагато страшніша, ніж ціанистий калій і миш’як разом узяті.