«Сюрке морго» — це попеляста корова з великими рогами. Її м’ясо не відрізняється від м’яса інших світових порід, але зовнішньо вона надто вже подібна до одного виду африканських антилоп, причому всі наголошують, що вона має повний імунітет до коров’ячого сказу. Ну справжня тобі угорська корова, оскільки скаженість в Угорщині поступається місцем меланхолії. Можливо, ці корови і мають здоровий глузд, але мусять бути хоч трохи душевно хворі. У будапештському ресторані «Моліґан» на Лайош утцо можна собі замовити шашлик з манґаліци та сірої корови. Для повноти смаку виняткової кухонної угорськості не вистачає хіба що печеного турула.
З Угорщини неможливо втекти. Цю невелику країну — від північного кордону до південного, як і від західного кордону до східного — можна проїхати автомобілем буквально за кілька годин, проте кожна спроба втечі завжди закінчується невдачею.
Герой відомої драми Золтана Еґреші кидає роботу, Будапешт і вродливу дружину, щоб вирушити до Португалії, де можна подихати океаном, звідкіля відкривається чудовий огляд справжнього неозорого простору. Задихаючись у великому місті і в малій країні, він прагне визволення, але чим більше визволяється, тим сильніше затягується петля на його шиї.
Першою зупинкою на шляху його невдалої втечі став сільський буфет в угорській провінції. Незважаючи на те, що з Будапешта до західного кордону менше двохсот кілометрів, відчайдушний сорокалітній мужчина не знає, яким чином можна покинути країну, котра йому так остогидла. Його втеча подібна на подорож Хуліо Кортасара Автострадою Сонця, під час якої письменник з дружиною зупинялись і ночували на кожній автостоянці при дорозі: їхали, але залишалися на місці. Однак цей slow-trip подружжя вибрало свідомо — як мистецький концепт, натомість повільна втеча розтерзаного будапештця зовсім незапланована: він біжить дуже швидко, але що з того, коли біжить на місці. Втікач бере участь у провінційному буфетному житті, робить реверанси перед донькою буфетника, безнастанно обмірковує втечу — і все тільки для того, щоб, врешті, повернутись до Будапешта.
Постановка «Португалії» в будапештському театрі ім. Катони — неначе карусель на атракціонах: хтось постійно забігає і вибігає, зі сцени доносяться «бляді» і «хуї»; вишукану і культурну публіку щоразу натягує на блювотний сміх; на сцені священник киряє чарку за чаркою «Унікум»; буфетник розводить вино мінеральною водою; життя триває, але щонайменше в будапештському, а не сільському темпі. Актори грають з перебільшенням, надемоційно; вони підвищують голос на важливих фразах, щоб глядачі добре орієнтувались — тут щось суттєве. Навіть п’яний до чортиків алкоголік Сотон переміщається сценою занадто жваво, як на п’яного вдрова. У виставі показано розпачливе перекрикування смутку та маскування депресії — це ніби додавання собі відваги свистом і співом у чорному лісі, що кишить небезпечною звіриною. Публіка заворожено аплодує, їй подобається слухати в суботній вечір, як відомі та улюблені актори лаються, наче базарні перекупки. От тільки через ці голоси важко відчути безсилля героя, який пробує дістатися до своєї вимріяної Португалії, але не в силі залишити понурі захолустя, де замість порто наливають кисле вино, розбавлене мінеральною водою. Нарешті герой вирішує їхати в Лісабон, але насправді сідає в зворотній потяг на Будапешт, де йому, певно, судилося прожити решту свого життя.
У виставі «Малий Ґейза» Яноша Гоя хворий на аутизм хлопець із села, що біля міста Соб на півночі країни, влаштовується на роботу в кам’яному кар’єрі. Він має стежити за лінією, що подає каміння. У разі якоїсь поломки чи нещасливого випадку він має натиснути на червону кнопку. Робота йде спокійно, і функція Ґейзи нікому не потрібна, його присутність на робочому місці чисто декоративна, нічого від хлопця не залежить. Ґейза кидає цю роботу, бо краще вже сидіти вдома біля мами і рахувати плитки на підлозі. Ґейза, сільський дурник, помічає дійсність, котру добре бачать усі інші робітники, але ніхто з них її не усвідомлює. Може, не хочуть її визнати, коли заливаються в корчмі після роботи, як це заведено в кожному селі (саме до такого села добрався наш утікач з Будапешта у виставі Еґреші). У селі знають: шансів що-небудь змінити немає. Тільки упосліджений Ґейза може собі думати про якусь зміну. Але навіть він, врешті, починає розуміти, що треба відмовитись від своїх мрій про кращу долю, бо її годі змінити. Власне, на те вона й доля — це не якесь вечірнє дозвілля, яке можна провести, як хочеш.