«Малий Ґейза» і «Португалія» — це твори не тільки про безвихідь угорської посткомуністичної провінції, але також, чи навіть передусім, про неможливість втечі, про приреченість угорської долі. Можеш скільки завгодно мріяти про Португалію, але ти так до неї й не дістанешся, якщо ти народився не португальцем, а угорцем. Тому угорець завжди буде повертатися до Будапешта, де чекатимуть на нього дружина та робота. Герой «Португалії» добровільно повертається до свого домашнього арешту, бо знає, що там його місце.
До Португалії можна потрапити тільки наперекір собі. Там, наприклад, у 1957 році помер на вигнанні Мікловш Горті. Його останки повернулись в Угорщину в 1993 році і були перепоховані в його рідному містечку Кендереш, що знаходиться на півдорозі між Будапештом і Доброчином. Португалія зі своїм безкраїм Атлантичним океаном та з традицією великих мореплавців була добрим місцем для колишнього адмірала. Мабуть, він іноді задивилявся в океан і згадував часи, коли був на чолі могутнього флоту і давав команди цісарсько-королівським матросам. А може, більшість свого часу він проводив у роздумах про свою поразку, провал Великої Угорщини. При цьому Горті заздрив Салазарові та Франко, яким таки вдалося втриматися при владі. Однак Горті добре розумів, що їхні проекти, на відміну від його, були куди менш амбітні.
Кендереш лежить біля траси номер чотири, що, до речі, вважається однією з найнебезпечніших у країні. У містечку знаходиться могила Горті, палац його імені та музей. Гріб Горті — скромний, зроблений з білого каменю, з півкруглою надгробною плитою. На камені простими літерами викарбували: «Вітейз[38] Нодьбані Горті Мікловш, адмірал, правитель Угорщини в 1920—1944 роках». А над цим написом: «Пам’ятаємо і молимось». На невеличкій металевій огорожі гробу звисають стрічки з кольорами угорського прапора, які поприв’язували тут паломники з усієї країни. На білих смужках видніються назви міст або партій (обов’язково є профашистський MIÉP[39] і, звичайно ж, нема соціалістичного MSZP[40]), записані також дати відвідин цього місця, а поміж стрічок причеплені святі образки. Для багатьох Горті — святий, мученик задля Великої Справи. Отже, я тут дещо нетиповий паломник: у цей сонячний вересневий день мені захотілось побачити гріб слабкого тирана, місце упокою тлінних решток, що залишились від переможеного вождя, узріти місце поховання утопічної ідеї.
Музей, присвячений адміралові, що тут неподалік, на жаль, зачинений, бо досі триває реконструкція його будівлі. Крізь шибу в дверях видно тільки фойє, а там дві вітрини з адміральськими кітелями і величезний якір. В інших шибках видніються тільки порожні зали та купи будівельних відходів на підлозі. Усе виглядає так, ніби ніхто не спішить цей ремонт якнайшвидше завершити. На дверях повішено оголошення, у якому пропонують взяти участь в екскурсії до пам’ятних місць, пов’язаних з адміралом, конкретна ціна та номер контактного телефону.
Палац родини Горті неабияк привертає увагу, але всі хвіртки біля нього зачинені, і на них висять таблички з попередженнями про злих собак, що бігають по саду і оберігають палац від нелегальних екскурсій.
На більшості перехресть міста встановлено стрілки, що показують напрям до пам’ятних місць, пов’язаних із регентом. Але чомусь я не бачу, щоб хтось, окрім мене, за цими стрілками стежив і щоб хтось ходив цим шляхом вождя нереалізованої Великої Угорщини. Тільки я кружляю містом, а моя машина із закордонними номерами в міру привертає увагу. До речі, цікаво, чи тут з’являються коли-небудь інші закордонні авто з номерами, наприклад, із Темешвара[41], Кошшо[42] або Уйвідейка[43].
Пам’ять про Горті в Кендереші поблідла і вицвіла, наче червоно-біло-зелені стрічки на парканчику його могили. Мені здається, що чим далі від Кендереша, тим Горті зі своєю ідеєю стає більш живим. І живе він не в музеях чи цвинтарях, а у винарнях, антикварних крамничках і на базарах.
На Бошняк тейр у Будапешті є базар, котрий незабаром має зникнути, а на його місці має вирости торговий центр і станція нової лінії метро. На базарі можна ще досі глянути на країну, якої вже давно нема на політичній малі світу, але яка безперервно існує в думках, на малюнках, нашивках, плакатах і настінних килимках.
М’ясна ятка на базарі, що на Бошняк тейр, уся обклеєна плакатами «Ференцвароша» і зображеннями дотріанонської Угорщини. Футбольний клуб «Ференцварош» — уособлення Великої Угорщини, бо такий же малий і слабкий, але різники все ще відчувають слабкість до Фраді[44]. У м’ясному, що на розі Москва тейр і Дейкан утцо, також висять старі плакати і вимпели «Ференцвароша». Над столиками, біля яких їдять гурку дрібні чиновники і старушенції з околиць, висять вицвілі фотоплакати Фраді 1967 і 1976 років. Цінується тільки минуле; сьогоднішні кордони Угорщини чи сьогоднішній «Ференцварош» не влаштовують ніяк. Бліда тінь колишньої команди плентається сьогодні десь у другій лізі. А ось на базарі, що на Бошняк тейр, абревіатура FTC (Ferencvárosi Torna Club) вписана в малюнок земель Корони Святого Стефана, а той — обрамлений червоно-біло-зеленим прапором.
39
Угорська праворадикальна партія (угор.