«Ломтолоніташ» означає «викладка», масове викидування домашнього непотребу. Кожен район святкує цей день непотрібного хламу окремо, щоразу іншого дня. Завдяки цьому все місто не перетворюється вмить на одне велике, суцільне звалище. Саме в цей визначений день жителі району викладають на тротуари перед своїми будинками старі шафи, ліжка, матраци, з яких вилізли пружини, пальта, погризені міллю, поламані холодильники та пральні машини. На купах деревини та металу можна знайти старі альбоми, поцвілі романи, юнацькі щоденники, шкільні фотографії людей, що сьогодні вже не живуть. Хтозна, може, на цьому фото за двісті форинтів одна з двох осіб також уже померла?
Коли настає час ломтолоніташу, можна без клопоту викидати на вулицю все, що вдома зайве і заважає, все, що непрактичне, поламане. Але також і те, що нам щось пригадує, що асоціюється із пройдешнім, від чого хочемо якнайшвидше звільнитися, як від нав’язливого залицяльника, який дошкуляє нам листами та телефонними дзвінками. Під час ломтолоніташу тротуари завалені розбитими меблевими стінками шістдесятих років, пожовклими холодильниками «Легел», пральними машинками «Гайду» з вирваним ілюмінатором дверцят, старими радянськими пилососами «Ракета», великими пластмасовими дисковими телефонами, магічними полотняними кльошами старих торшерів. Через ломтолоніташ Будапешт стає ще більш меланхолійним, показує свої нутрощі, випотрошує пам’ять.
У Будапешті мені найбільше подобаються його окраїни. Все, що знаходиться поза досяжністю спрощених карт Budapest City Spy Мар для пройдисвітів із усіх усюд або маленьких карт середмістя, які дарують у готелях. Мене цікавлять райони, в котрих місто губить свою величну урбаністичність, ту гордо зів’ялу цісарсько-королівську відразу, запилюжений лиск міленіума, котрий проломився понад сто років тому; іноді з’являється враження, неначебто це було справді останньою визначною подією в цьому місті. Я люблю прогулянки районами старої одноповерхової забудови, будинків із городами та садами, мешканці яких вірно залишаються в освоєних околицях і не вириваються до центру, на вулицю Ваці, ані навіть на Нодькюрут. Це райони, якими на міських маршрутах їздять старі темно-сині моделі «Ікарусів» 260 і 280, повністю витіснені з центру. Отож зрідка я люблю сісти в короткий «Ікарус» 260-ї моделі дев’яносто дев’ятого маршруту на розі Нодькюрут і Нейпсінгаз утцо і їхати аж до Кішпешта, через Векерле телеп[45] або ще дальше, до Пестержейбет. Можна також сісти в автобус дев’яносто п’ятого маршруту біля стадіону імені Ференца Пушкаша і їхати аж до Пестсентльорінца або тролейбусом номер вісімдесят — з вокзалу «Келеті» до XIV району, в околиці, де він межує з XVI районом. Йдеться про те, щоб їхати туди, де нема нічого цікавого, жодного місця позначеного моєю молодістю, жодних легендарних базарів, туди, де нема нічого, окрім того, що на тісних вулицях, у малих одноповерхових хатах всього-на-всього проходить життя. І саме там я якраз його помічаю, тільки там по-справжньому й інтенсивно відчуваю своє щоразу швидше проминання, можливо, тому, що там нічого не відбувається і не змінюється.
Дуже люблю пештські тролейбуси. Так, саме пештські, а не будапештські. Вони курсують тільки на тому березі ріки, мимохіть підтверджуючи його урбаністичність. Адже коли говориться про поїздку до столиці, то кажуть, що їдеться до Пешта або з Пешта, якщо в ньому мешкаєш — то ти пештець і в тебе пештська зарплата, пештське життя і пештські розваги. Будин — це тільки елегантна прибудова до справжнього міста, хоч і охайніша, і гарніша, та однак ще досі не заслужила на рівноправне об’єднання з Пештом. Отже, я люблю пештські тролейбуси і їжджу ними при кожній нагоді. Абсурд! Неозброєним оком видно, що тим самим я видовжую собі шлях, бо ту ж саму віддаль міг би набагато швидше подолати, скажімо, їдучи трамваєм із пересадкою на метро, і при цьому добряче зекономив би час. Пештські тролейбуси їздять неквапливо, викручують зиґзаґи вузькими вуличками VI, VII або XIV районів, до того ж, мені не хочеться економити час. Час потрібно проживати, а не заощаджувати, бо в якусь мить виявиться, що всі ті часові заощадження й так з’їла екзистенційна інфляція.