Нумерація пештських тролейбусів починається від сімдесятого маршруту із сполученням: площа Кошута — Ержейбет Кірайней утцо. А все тому, що тролейбуси в післявоєнному Будапешті запущено з нагоди сімдесятої річниці з дня народження Іосіфа Сталіна — черговий подарунок радянського народу для чергової братньої країни. Сталося це двадцять першого грудня 1949 — коли відзначався день народження Сталіна замість Різдва Христового.
Тролейбуси, наче мавзолей Леніна, — свідчення перемоги неживої матерії над людською: Сталін помер, а будапештські тролейбуси далі їздять, як і той мавзолей, що все ще стоїть. На пештських вулицях і досі можна побачити старі, поржавілі, квадратоподібні, страшенно незграбні радянські тролейбуси серійної моделі «ЗІУ-9». Вони, щоправда, не застали часів Сталіна, але Брєжнєва — так.
Іноді я їду на окраїну міста, до Ракошсентмігая, до Кішпешта та інших кварталів Зуґлова, що йдуть після Бошняк тейр. Мені подобається дорога з площі Боррош, що біля вокзалу «Келеті», на Бошняк тейр. Автобус сьомого маршруту їде по дірявому брукованому проспекту Тюкюль ут, наче по вищербленій клавіатурі фортепіано. Посередині проспекту пролягають трамвайні рейки недіючих маршрутів; колись тут проходив шістдесят сьомий трамвай, але оскільки рейки вже непридатні для використання, ось уже багато років тимчасово курсує автобус номер 67-Б. Натомість старі трамваї типу «УВ», котрі колись обслуговували шістдесят сьому лінію, перетворились хіба що на спомини меланхоліків, які висять на інтернет-сторінках, спеціально присвячених цьому маршруту або ж узагалі трамваям «УВ». Ще донедавна «УВ-и» їздили по дев'ятнадцятому, сорок першому, сорок сьомому та сорок дев’ятому маршрутах, гойдаючись та скриплячи, — старі, квадратні коробки, які зняли з конвеєра більш як півстоліття тому. Ось справжній символ Будапешта — у додатково причеплених вагонах були прикріплені дерев’яні лавиці, а шиби регулювалися маленькими ручними корбами. Машиніст на кінцевій зупинці витягував пантограф за допомогою мотузки, а набирав швидкість чи гальмував спеціальною корбою. «УВ» був справжнім транспортним музеєм на колесах, рейковим банком минулого, що пам’ятає диктатуру Ракоші, вибух 1956 року, кадарівську малу стабілізацію, перелом 1990 року. Саме такий жовтий трамвай тягнуть за собою герої «Будапештських повістей» Іштвана Сабова. Такий трамвай — їхній дім, у ньому живуть, хворіють, сваряться, зачинають та народжують дітей. Будапешт власне і є тим одним величезним трамваєм, що проїжджає крізь час та історію, везучи пасажирів разом з їхніми буднями і святами. Я користуюсь найменшою нагодою проїхатись будапештськими трамваями, бо в них знаходжу якийсь дивний спокій, перестаю поспішати, налаштовуюсь на роздуми. Так, не побоюсь признатись — меланхолійні роздуми. Віднедавна з маршрутів зняли трамваї «УВ», і зараз місце найдревніших зайняли ті, що випускались на заводі «Ґанза» десь поміж шістдесятими та сімдесятими. Отож, більшість із них — це мої однолітки, і тепер саме вони перебрали на себе роль носія будапештської пам’яті тих часів: комуністичного добробуту сімдесятих та вісімдесятих, зміни системи, перших демократичних урядів, нової свободи і капіталізму наприкінці ХХ століття і зовсім недавніх заворушень та своєрідної малої угорської громадянської війни. Вже більше сорока років вони курсували на лініях номер чотири та шість на Нодькюрут, але зараз їх замінили новими євротрамваями «Комбіно» з низькими підлогами, натомість «Ґанзам» випало вийти на всі маршрути, де курсували списані «УВ-и». Цікаво, які згадки про це місто через тридцять-сорок років візьмуть із собою трамваї «Комбіно», коли й вони перестануть їздити Нодькюрутом?
Мені подобаються такі окраїни, як Ракошсентмігай, далеко за Юрш везейр тере, східними воротами міста, куди дійсно годі кому-небудь добратися без украй важливої на те причини. Юрш везейр тере — справжній кордон міста: там закінчується червона лінія метро і починається приміська лінія електричок ГЕВ. Функцію величезних шлаґбаумів виконують три гігантські кубики: «Аркад», «Шуґар» та «ІКЕА». Перший з них — це класичний торговельний центр, мережа магазинів із типово усталеним асортиментом товарів по всій Угорщині, а третій — загальновідомий світовий бренд, натомість «Шуґар» — це ніби посмертна маска обличчя гуляшевого комунізму. Сьогодні на бляшаному саркофазі «Шуґару» видніється напис великими літерами: «Працюємо також у неділю!» Сьогодні це звучить так, якби написати при вході до магазину, що виставлені речі на прилавках також можна придбати. «Шуґар» відкрили в листопаді 1980-го, і це була подія, подібна за значенням до урочистого проїзду вулицями Будапешта самого Юрія Ґаґаріна 1960-го. Я добре пригадую, як влітку 1981 року дружина пана Сепі, що з Дєртян утцо, купила там дуже модерну швабру зі щіткою, що регулювалася, і демонструвала її нам, сповнена господарською гордістю. На вихідні весь люд із околиць вулиці Дєртян їздив у «Шуґар» так, як сьогодні їздять у варшавський «Мокотув» чи в той же будапештський «Маммут».