Уже в Будапешті я розповідаю друзям про ту вечерю, ніби як анекдот. І тут швидко починаю розуміти сербське занепокоєння, хоч воно там існує явно в гротескному перебільшенні. Я дізнаюсь про статті в угорській радикально правій пресі, автори яких жаліють, що угорці не використали балканських воєн для відвоювання принаймні якоїсь частини своїх історичних земель. Мовляв, замість об’єднатися з хорватами для спільного удару по Сербії, у результаті якого можна було повернути собі Войдошаґ (Войводину), угорський уряд сидів спокійно зі складеними руками.
Серби та угорці навіть не здогадуються, наскільки багато в них спільного: для сербів балканська війна дев’яностих років і розпад Югославії був абсолютно тим самим, що й Тріанон для угорців. Серб і угорець — це парадоксальні два чоботи з пари, що заходяться жалем над утратою своєї місцевої імперськості.
На місці давньої ями, виритої під національний театр на площі Ержейбет, сьогодні знаходиться музичний клуб з назвою «Яма». Сюди на концерти депресивних груп приходять уже дещо підстаркуваті любителі альтернативи. Музика, яку грають у клубі «Ґюдюр», часто буває ледь не музейна за формою: можна перенестися на двадцять п’ять років назад на якийсь конкурс аматорів-виконавців, і ця атмосфера тут просто незмінна. Візія самогубства не залежить від напрямків музики. Атмосфера не залежить від моди, а час, що біжить, ніяким чином не в силі впливати ні на артистів, ні на глядачів.
Іноді в «Ґюдюрі» виступають прогресивні групи. На концерті «Anima Sound System» натовп оптимістично скаче під музику, яка прекрасно наслідує «Asian Dub Foundation», і під звуки Жужі Варґи, котра грає щось на взірець диско-панку. Після їхніх виступів ліцеїсти всі як один танцюють під пісні Майкла Джексона від діджея, який прекрасно знає, що любить бунтівна молодь у ніч на суботу.
Я вирішив купити компакт-диск Жужі Варґи і слухав його в машині. «Дівчата чекають на щось інше», — співає пані Варґа у своєму найвідомішому хіті, і я визнав її правоту. Зрештою, усі люди завжди чекають на щось інше, ніж отримують. Дівчата з пісні Варґи, можливо, й отримають те, на що сподіваються, але угорці, що очікують на воскресіння Земель Корони Святого Стефана, з певністю ніколи не дочекаються здійснення своєї мрії.
Москва тейр — це одне з двох найогидніших місць у Будапешті. Друге таке місце — підземний перехід на площі Нюґаті, котра в часи відкриття торговельного комплексу «Шуґар» ще називалась площею Карла Маркса. На площі Нюґаті є все, що потрібно для такого особливого місця: роздратований натовп, що валить з трамваїв до станції метро, а з метро далі на залізничну станцію, також тут є дрібні злодії і ще дрібніші торгівці батарейками, папірцями, квітами, шнурівками. Під стінами безхатченки або лежать, повалені найдешевшим вином, голодом і недолею, або просто тиняються без мети. Є тут і безхатченки, котрі тиняються з якоюсь метою, наприклад, у намаганні продати поспішним перехожим свою газетку. Однак вони не встигають за людьми, що в поспіху кудись летять — вони підходять, повільно човгаючи ногами, до перехожого, а той уже з’їжджає ескалатором до метро, вибігає угору сходами на зупинку, розчиняється в натовпі, що несеться до торгового центру. Перехід під площею Нюґаті — найогидніший і найсумніший власне тому, що знаходиться в сусідстві з «West End City», величезним торговим центром. До будівлі можна ввійти прямо з підземного переходу; світ смороду відгороджують від світу ароматів автоматичні скляні двері, тому важко не помітити, що обидва ці світи не можуть один без одного існувати. Поліцаї, скупчені в невеликі купки — наче стадо домашньої птиці, яке вкинули до чужого курника. Вони ні на що не звертають уваги і нудьгують без діла; їхню нудьгу не в силі розвіяти ні патрулювання, ані проганяння перекупок. Поліцаїв, як правило, п’ять або шість; про всяк випадок вони дружно стежать тільки за собою, палять цигарки, висилають есемески, нікому не заважають, а отже, і їм ніхто не морочить голови.
Вони ходять групками не тільки в переході під площею Нюґаті, але також на площі перед вокзалом «Келеті», у переході під площею Кальвіна, на площі Москви. Будапештські поліцаї не патрулюють вулиць у парах, не проходжаються повільним, поважним кроком тротуарами, вони завжди стоять, збиті в купки, у своїх чудернацьких бейсболках, які сильно применшують їхню самоповагу.
Москва тейр будить у мені суперечливе захоплення. З одного боку, просто страшно на неї дивитись, і в той же час годі відвести від неї погляд. Я стою, по-дитячому витріщаюся на кавалькади автобусів і трамваїв, що прибувають і від’їжджають з тої величезної, гидкої кінцевої зупинки. Москва тейр — це транспортний центр Будина. Звідси від'їжджають четвірка та шістка, без яких ніхто не уявляє собі цього міста. Герой «Втраченої долі» Імре Кертейса, повернувшись із Освєнціма до Будапешта, виходить на Нюґаті і бачить четвертий та шостий трамваї, що пересуваються по Нодькюруті, і приходить до висновку: тут насправді нічого не змінилося, світ продовжує перебувати у своєму попередньому стані. До тих пір, поки четвірка та шістка будуть їздити по Нодькюруті, доти і буде на світі і Будапешт, і вся Угорщина.