Навіть Будапешт ділиться на Схід і Захід: Пешт — брудніший, бідніший, говорить східним діалектом; Будин, у свою чергу, — спокійніший, багатший, зайнятий своїми справами. На базарах Будина панує більший орднунґ, овочі старанніше та охайніше поскладані, продавці ошукують більш вишуканим чином. Пешт за переконаннями більш лівий, Будин — правий. Поблизу Москва тейр, окрім безхатченків, п’яниць і грубих циганок, що торгують рукавичками, вдається запримітити купки неонацистів у блискучих бомберах, вичищених черевиках та з чистими, новими копіями німецьких польових шапок. Це, певно, фашисти з організації «Вейр ейш Бечюлет»[49] — надійний електорат партій MIÉP та Йоббік[50]. Десь поодинці прошмигують також прості скінгеди, мілітаристи, націоналісти: патлаті, в шкіряних плащах, з нашивками групи «Металліки» і гербами Арпадів — усе в них переплуталося: минувшина, поп-культура, міфологія. Частенько їх також бачу в інтернет-кафе на Лювьогаз утцо, коли вони крадькома лазять по різних дивних сайтах, причому зовсім не порнографічних, або енергійно воюють у комп’ютерних іграх, суть яких полягає в стрілянині з-за рогу. Їхня уява, мабуть, має працювати на найвищих обертах, щоб ті віртуальні тіла розстріляних дяпсиків замінились на циганських ділків чи румунських солдатів.
У басейні ім. Ком’яді, куди ходжу купатись узимку, завжди вибираю собі шафку, яку найпростіше потім знайти — не за номером, який легко забути, а наприклад, за різними написами. Отож ставлю одяг у шафку або із зіркою Давида, або із написом «Гойра Вошош», або «О курво оняд». У кожній живорозмовній мові існує тяжіння до скорочення її компонентів — також і в угорській, але тут воно відбувається інакше, ніж у польській. В Угорщині просто кажуть «Оняд», тобто «Твоя матір» і все тут зрозуміло: можна образитися, бити в пику, можна відповісти іншим матом, але не треба вже згадувати курв, бо в словосполученні «твоя матір» курва демонстративно прихована.
Я люблю угорські матюки — це невід’ємна складова щоденної мови, і тут немає нічого дивного, от тільки їх вимовляють, як правило, без агресії. У мовленнєвий потік просто вплітається традиційне «босд меґ», і розповідь про світ об’єктивної дійсності далі собі продовжується. Про футбол, політику, риболовлю, погоду. У цьому «босд меґ» є якесь обурення, смуток, болісна згода з футбольною поразкою, з політичним словоблудством, із невдалою риболовлею, із дощами, що затягнулись надовго.
Я вибираю шафку із написом «Ґеці ціґань гозо» тобто «Обкінчаний цигане, геть додому!» Гаразд, але куди саме? У 1956 році на стінах виписували «Русскік гозо» — «Росіяни, геть додому». І вони пішли — от тільки через сорок років, але пішли, бо мали все-таки якийсь свій дім. А куди ж має піти циган, у яку країну? В Індію?
У старому Будапешті мені найбільше подобається Тобан, оскільки його вже нема. Це був довоєнний квартал одноповерхових будиночків, вишикуваних дугою в напрямку ріки. Квартал, що втиснувся поміж Замковою горою та горою Ґеллейрта, знесли в тридцятих роках, і нині на цьому місці звичайний парк. Залишилась тільки назва. А тоді там проживали серби, була в них і сербська церква, на Дунаї відбувались обряди хрещення. То був Рацварош (Сербське місто), на згадку про нього залишилась тільки назва купальні — «Рац фюрдьо», — яку тепер переробляють під готель. Зник також «Рац керт» (Сербський город), звичайний пивбар із пивом у пластмасових склянках. Улітку тут було завжди людно, молодіжно, алкогольно і зовсім приємно. Зараз заведено ходити на пиво у відреставрований єврейський квартал. Мертвий квартал винищеного народу ожив, як і близький мені краківський квартал Казім’єж, завдячуючи модним кафе з дешевим пивом. Сербське місто ніколи не оживе. Сьогодні серби живуть у себе вдома, у Сербії, у Суботиці, у Новому Саді і там товчуть угорську молодь, аби та пам’ятала, що живе у Великій Сербії. У свою чергу, угорська молодь і так знає своє, і живе все-таки в Дейлвідейк, тобто на Південних Землях, і відвідує школи в Сободко та в Уйвідейку, а не в Суботиці і Новому Саді.
Будапешт — це місто минулого, що розквітло сто років тому, розпускаючи найпрекрасніші квіти на межі ХІХ та ХХ століть. І так до сьогодні — ці квіти, засушені у вазі, з якої випарувалася вода, є основною атракцією та прикрасою міста. Важко собі уявити майбутнє Будапешта, так ніби він його і не має. Звичайно, збудувалися шикарні торгові центри, яких годі було собі уявити ще в 1996 році, є плани будівництва цілого нового житлово-рекреаційного району з будинського боку моста Ладьманьоші, що над Дунайською затокою; місцева влада VIII району на задвірках кінотеатру «Корвін» планує нове мале місто в місті; от тільки це все губиться в тисняві минулого; повинно щось ніби робитись, але не робиться. А це минуле розростається щораз буйніше, і минуле пожирає все те, що нове. Центр Будапешта — на противагу Варшаві, де я зараз мешкаю, — настільки густо забудований, що вже неможливо знайти місця під хмарочос, бізнес-центр чи навіть просту житлову багатоповерхівку. Тому в цьому місті так і не виросли моторошні скляні коробки в кількадесят поверхів, ані вічно тимчасові бляшанки. Новинки — ані в стилі гай-тек, ані у версії посткомуністичної халтури — не зіпсували тут сецесійних кварталів. Наприклад, Варшаву в майбутньому можна собі уявити, і то в найрізноманітніших варіантах; Варшава дає найрізноманітніші можливості. Думати про Варшаву майбутнього — це ніби комп’ютерна гра-стратегія, що ставить за мету збудувати нову цивілізацію, якусь антиутопію, курйозне місто-смітник. Будапешт неможливо уявити собі відірваним від того, як це місто виглядає вже сьогодні. Тому теперішнє Будапешта — це припорошена версія його майбутнього.
50
Угорська крайня націоналістична партія (угор.