О десятій вечора VII район починає заповнюватися охочими гучно провести вік-енд, які прибувають до «Шарк Прессо», «Сімпло керт» і «Совдо кавейзов». Вони йдуть по Кірай утцо, Доб утцо, Вешшелейні утцо — як із боку Деак тейр, куди добраються на метро, так і з боку Нодькюрута, куди приїхали четвіркою або шісткою. У них вдосталь вільного часу, але вони поспішають, бо хочуть цей час якнайзмістовніше використати. Отож кращі і успішніші пробуджуються до життя, а гірші готуються до сну. Ті, що готові до вечірніх гульок, оминають тих, хто закутаний у ковдри і ганчір’я бездомних. Бездомний Будапешт уже йде спати. Надворі прохолодно, отож смітникові жителі притулені одне до одного, мов вівці на пасовищах, сплять по двоє, по троє, один притиснутий до іншого. Удень снують поодинці жебраючи, хоч переважно тільки сидять у своїх спасенних барлогах, котрі помагають їм перебути наступний день без того, щоб кидатись під четвірку або шістку — бо ж зовсім і не хочуть помирати. В Угорщині вдаються до самогубства, як знаємо, тільки зірки поп-культури, а не безхатченки. Якщо хтось із них став би раптом відомим, знявся в кіно, — то, будучи помитим, перебраним об’єктом кольорових журналів, можна тут же наблизитися до небезпечної лінії смерті. Безпритульність, анонімність, недоля, що вписані в їхню екзистенцію, бережуть їх від смерті з власної руки і завдяки тому бездомні можуть віддаватися на розсуд природи, яка й розпорядиться, коли саме їм треба перейти з одного небуття в інше.
Невеличкий зовні музей фотографії в Кечкемейті розмістився в старій синагозі на площі Катонь. Він складається з єдиного виставкового залу. У той час, коли я його навідав, експонувалися фото Ондрея Кертейса із Сабаудії двадцятих і тридцятих років. Старші жінки з тої, найбіднішої колись області Франції виглядають наче убогі індіанки, що йдуть на торговицю в Ліму.
У ресторані «Маґнаш Пінце» на Чонґраді утцо, де я зібрався пообідати, — дійсно розкішно. Цей заклад порадила мені одна старша білетерка з музею фотографії, у котрої я розпитувався про якесь добре кішвендейґло поблизу. У ньому харчуються представники кечкемейтського середнього класу, можливо, навіть вище середнього; місцеві жінки тут граціозно похитуються на своїх високих підборах, шафоподібні мужчини сунуться за ними вслід, обтягнені шкіряними куртками, виблискуючи свіжоначищеними мокасинами і золотими ланцюгами. Я замовив «Вегетаріанський парад», вибравши його з так званих «Осінніх ексклюзивів», та «Кока-Колу», яку відразу подали на стіл у склянці. До речі, в «Осінніх ексклюзивах» діти можуть замовити собі «Курячу грудинку à la Гаррі Поттер»: адже Поттер — це потужний магнат поп-культури і, безперечно, п’є колу також зі склянки.
У цьому місті вишукано і святково, протягом двох, може, трьох годин блукання тим стотисячним Кечкемейтом я натрапив чи не на п’ять шлюбних церемоній; а, може, і не зовсім шлюбних; бо насправді ніде молодої пари я так і не розгледів, жодної жінки в білій сукні, тільки хоровод за хороводом проносився вулицями, мабуть, по дорозі на гостину. А хтозна, може це були фальшиві гості, які вешталися містом без якої-небудь мети і їм нічим було зайнятися? Декотрим з них набридло це блукання і пошуки, отож безцеремонно, не ховаючись, вони поцмулювали з горла щось міцніше — віскі. Культура і вишуканість при цьому були обов’язково дотримані, бо ж глушили «Джонні Вокера», а не звичайну паленку. Поняття не маю, де відбувалися шлюби — геть усі костели, на котрі я натрапив, були зачинені. Працював тільки великий торговий центр «Млин», такий собі кечкемейтський аналог будапештського «Маммута». «Млин» повільно перемелював у собі жителів Кечкемейта, які безвільно затягувалися між його шестерні. Всередині — точнісінько ті ж самі магазини, що й у всіх інших торгових центрах, хіба що трохи менші, пропорційні до розмірів міста. Звичайно, фонтан у «Моломі» менший, аніж водоспад у «West End City», подарунок канадського народу угорському народу, можна сказати: Ніаґара для потреб Угорщини.