У Козінцборціко нема нічого, окрім самих багатоповерхівок; нема інших будівель, окрім бетонних; власне, немає різниці, якою вулицею їхати, — скрізь однаково. Справді, навіщо ці зайві різноманіття та хаос? Ішлося тільки про те, щоб люди, які тут працюватимуть, мали де жити. Місто розміром з село збудували поряд із великим комбінатом, який частково й далі працює, а отже, ставить Козінцборціко в значно вигіднішу ситуацію, аніж, наприклад, Овзд.
У телепрограмі для мандрівників «Фьотейр», у випуску, присвяченому Польщі, телеведуча готувала польську страву біґос. Їй допомогав запрошений на програму поляк, який протягом двадцяти років проживав у Козінцборціко. Він холоднокровно підправляв капусту і ґречно пояснював, що і в якій послідовності потрібно до цієї капусти додати. Без сумніву, проживання в Козінцборціко мусить вчити витримки, бо в ньому кожен день однаковісінький. При цьому немає ніякого значення, яка пора року, година дня, хвилина життя, бо Козінцборціко вільне від терору природи і хаосу різноманіття. Козінцборціко — це нескінченне тривання.
На виїзді з Овзда в напрямку на Мішкольц стоїть бетонна брама з підпорами — облуплена, з бутафорно намальованими вікнами, наче театральна декорація. Брами на будапештському Векерле телеп — також не з дерева, але в них можна розгледіти продуману гру з традицією. Брама в Овзді — це винятково розпачлива сатира на угорську традицію; вона відділяє потворність дороги номер двадцять п’ять та місцеву потворність — овздівську версію приватного сектора, де вештаються парами циганські дівчата, хлопці на обшарпаних велосипедах, де на тебе підозріло витріщаються пацани в одязі з гуманітарки.
За статистикою, найбіднішим населеним пунктом Угорщини вважається Пішков. Це село знаходиться неподалік від кордону з Хорватією. Воно абсолютно нагадує семигородські села: все тут блякле, висохле, трухляве. Район Орманшаґ, до якого належить і Пішко, процвітав у міжвоєнному періоді, а вже після Другої світової — відцвів, і сьогодні з нього тільки обсипаються засохлі пелюстки. Кажуть, причиною вимирання тутешнього населення в двадцятих-тридцятих роках стала хронічна «однодітність». Від неї сьогодні вимирає вся країна.
Орманшаґом нині подорожують, наче спресованим і зменшеним у розмірах Семигороддям. Усі, хто мав змогу, давно вже звідси виїхали. Разом з речами забрали також із собою Бога, бо костели вже роками зачинені. На вежі одного з таких виросло дерево. Здається, це сталося в селі Бейті або в Гірічі, точно зараз не пам’ятаю. Тамтешні села по-іншому навіть збудовані, ніж в інших регіонах: поміж рядами хат розташовано долівку просто неба, щось на взірець утрамбованої глини під центральний майдан села, але це ніякий не майдан, тільки спільне подвір’я для худоби всього села. Усі свиней утримували спільно саме тут, а не в окремих домашніх господарствах. Сьогодні нема вже свиней, точніше, взагалі нічого нема.
Лелече гніздо на костельній дзвіниці в околицях Орманшаґа — це вже майже стандарт і нічого дивного. Тут жоден дзвін не б’є в полудень, і вже точно їх не передають по MTV або по каналу «Дуна».
У районі Черегат, що знаходиться на північ від Мішкольца, сім’я з п’яти осіб виживає за шістдесят п’ять тисяч форинтів на місяць. Це менше 250 євро. Журнал «Модьор Норонч» якось опублікував великий репортаж про села, які розташовані на схід від дороги номер двадцять сім. Черегат якраз умістився між двадцять сьомою та третьою дорогами, що йдуть у напрямку на Словаччину. У Торносентйокобі на двісті сімдесят мешканців припадає два костели, два маленькі магазинчики, нема аптеки, лікаря, автозаправки, пошти, ані школи. В угорському селі, навіть у найбіднішому, обов’язково мусять бути два храми — католицький та протестантський. Це настільки типова риса угорського ландшафту, як і водонапірні вежі. Але ці вежі хоч працюють, а костели — стоять без ужитку.