У суботу ентузіазм демонстрантів піднімають два молоді «мужики», що несуть транспарант: «Це твоя матір — курва, а не моя вітчизна». Це була відповідь на «курвацьку країну», про котру говорив у своїй славній промові Дюрчані, а також на висловлювання прем’єра про його маму, бідну пенсіонерку з провінційного міста Папо, яка мусить економити на газі.
«Революція лунатиків» — відписує мені Ґашрар на мою вечірню есемеску із описом суботніх подій.
Хтось знову задає бунтівну мантру «Дюрчані — на хер! Дюрчані — на хер!», і знову підхоплюють її буквально кільканадцять осіб, і вкотре за пару секунд вона гасне. За мить з другого боку площі біля гігантського телеекрана, який транслює все, що відбувається на віддаленій на кілька десятків метрів сцені, декілька осіб починають скандувати: «Фері, танцюй, це твій прощальний вечір». Фері — здрібніла форма від імені прем’єра: Ференц.
Проте й ця група, вигукнувши кілька разів цю фразу, замовкає. Натовп не підхоплює гасел, бо зайнятий слуханням промов зі сцени, або дискутує в невеличких групках, або їсть варену кукурудзу і прецлі. Атмосфера спаду напруги передається поліцаям, які живим кордоном охороняють вхід до парламенту. Його будівля — безлюдна, наче якась святиня інків, яку покинули жерці ще п’ятсот років тому. Поліціянти стоять за командою «вільно», час від часу спираючись на пластмасові щити, аби дати відпочити втомленим ногам. Вони дивляться на зібраний навпроти них натовп без найменшого зацікавлення. За останні кілька днів заворушення пригасли, і нікому вже не кортить ні з ким битися.
Аж раптом група неподалік від сцени починає заспівувати державний гімн — сотні уст поволі приєднуються до співу першого куплету:
Поліцаї враз вирівнюються і шикуються за командою «струнко». На відстані мені здається, що губи декотрих з них вимовляють далі такі слова:
Ось звучить останній куплет:
Після цього поліцаї знову легко почали сутулитися і спиратися на щити. Площа замовкла на мить, однак склалося враження, що ця тиша всіх засоромила. Зазвичай, коли натовп не кричить, то постійно хтось кричить на сцені, а оскільки промовцям не вистачає справжньої харизми, її компенсують суворістю та люттю. Тоді ж запала велика тиша, як по телевізору, коли академічний хор доспівує гімн, телетрансляція завершується, і нема вже жодної відмовки, щоб не йти спати.
Раптом, щоб якнайшвидше перервати цю недоречну тишу, здіймається динамічне вболівальницьке «Рія! Рія! Гунґарія!», ніби всі ми перенеслись на футбольний стадіон, де після урочистого хорового виконання державних гімнів футболісти розминають м’язи, а фани горланять.
Але навіть цей імпульс, який передбачає нескінченне скандування «Рія! Рія! Гунґарія!», не в силі підняти натовп. Молодий, одягнутий в чорне хлопець, що стоїть попереду мене, в певну мить помічає, що він останній з-поміж кількатисячного зібрання ще викрикує цю фразу. Він трохи ніяковіє і мовкне, його затиснутий кулак опускається вниз, пальці непомітно випрямляються, і він починає поправляти своє волосся, зібране в кінський хвіст.