Прем’єр Дюрчані у своїй славній промові, у якій згадував про рідну матір, при нагоді також торкнувся теми охорони здоров’я. Зокрема, мати якось йому звірилася, що останнім часом медики до неї ставляться значно краще, а тому вона хотіла дізнатися від нього, чи в медичній сфері справді пішли зміни на краще.
«Фіґ там, мамо, — відповів прем’єр, — просто вони знають, ким ти є».
Прем’єр Дюрчані обожнює розповідати про свою матір.
Жвавий сміх викликає манекен безрукої Венери Мілоської з обличчям Дюрчані і написом «Король голий». Мужчина з манекеном обходить усю площу, щоб кожен розгледів пластмасову нагість прем’єра.
Того ж дня на площі з’являється нова інсталяція — піраміда зі старих телевізорів. Це справжній музей техніки. Телевізори, які, мабуть, витягли з підвалів і смітників, стоять обернені запилюженими екранами назовні, із розкуроченими нутрощами. На екрані кожного з них маркером написано: «Не обманюйте». Бо ж всі медіа брешуть. За винятком хіба що профідесівського телеканалу «Гір» та відомого CNN. От тільки CNN уже звідси поїхав.
На так званій «Стіні відповідальних» — на великому білому картоні, повішеному на бар’єрній перегородці, що оберігає парламент, — кожен може написати прізвище того, з чиєї вини Угорщина опинилась у цій скрутній ситуації. Там можна знайти назви радіостанцій, телеканалів, газет, прізвища відомих письменників: Пейтер Естергазі, Пейтер Надош, Дьордь Конрад. Якщо комусь заманеться, може без проблем вписати навіть прізвище свого сусіда або тещі, свого кредитора, учителя, нарешті привселюдно звалити на когось вину і відповідальність за свої невдачі. І це, власне, той унікальний момент, коли навіть письменники можуть врешті-решт нести за щось відповідальність.
Котлета з Арпада
Як можна описати Алфьольд? Як можна окреслити безмежну невизначеність Великої низовини, не згадавши про меланхолію, депресію, нудьгу цієї великої площини, поряд з якою голландські полдери виглядають наче швейцарські Альпи.
Я якось випробував Алфьольд на собі, їдучи машиною від села до села, від містечка до містечка. Я поглядав на таблиці з назвами тих утрачених, позачасових населених пунктів, а точніше, дивився тільки на вежі костелів — тих алфьольдських дороговказів. Мені не потрібно було жодної мапи автодоріг, як, зрештою, і жодної конкретної дороги. При цьому нерідко я міг загубити і знайти дорогу на одному й тому ж місці. Навесні Алфьольд — сліпучо-жовтий. Це окремі невеликі ріпакові поля, що переходять одне в одне, тому здається, що вся Велика низовина — суцільно жовта, наче Сахара. Алфьольд — це пустеля, алфьольдські села — це фата морґана. Коли до них в’їжджаєш, нема ніякої гарантії, що вони існують насправді.
Гортобадь — це дійсно омана. Із усієї Великої низовини Гортобадь — найменш справжній. Іноді мені здається, що тамтешній славетний міст із вісьмома підпорами був зведений не в 1800 році, а буквально кілька років тому, щоб привабити туристів. Славна «Гортобадь чардо», котрій уже триста років, під кінець кожного сезону розбирається: з неї випускають повітря, скручують у рулон і ховають до наступного літа, коли спраглі пригод німецькі пенсіонери знову сюди приїдуть. Тоді їх знову будуть возити степом бричками, а вони, проганяючи від себе нав’язливих мух, будуть охати-ахати над вгодованими манґаліцами і змученими від спеки сірими коровами.
Гортобадь — це скансен, збудований під іноземних туристів: тутчікоші спритно хльостають батогами і їздять верхи, змушуючи коней ставати дибки. Як на мене, то справжнім скансеном для угорської душі є Овпустасер. Добратися до Овпустосера легко; потрібно між Кечкемейтом та Сеґетом з’їхати з автостради М5 у напрямку до Кіштелека, проїхати ще якихось кілометрів десять у напрямку Національного природного парку Пустасері, який упирається спиною в в’юнку алфьольдську Тису.
Той факт, що до Овпустосера приїжджають переважно угорці, і став причиною, що місцева «Сері чардо» побила чарду в Гортобаді за кількістю відвідувачів і за величиною порцій, навіть як на угорські гігантські стандарти. Біля столів уже не цигани, а угорці грають на цитрах, живлячи своєю монотонною мелодією і запальним співом клієнтів, що прагнуть угорського концентрату. Але сюди не приїздять тільки заради пюркюльта з нутрощів чи за звучанням цитр, сюди їдуть, щоб потішити своє серце Національним парком історичної пам’яті — таким собі «Національним Діснейлендом». Сюди приїздять підігріти пам’ять про дуже далеке минуле, коли угорці ще не були угорцями, а кочовими племенами, які вирушили з азіатських степів, долаючи гори, останні з яких — Карпати, і от добрались до Овпустасера. Плаский рельєф мав їм видатись доволі знайомим і близьким для їхніх диких серць. Тоді вони й збагнули, що потрапили знову до себе додому, а отже, звершили «Гонфоґлолаш», тобто Займання вітчизни.