У цьому терміні закладено разючий парадокс, бо ж насправді вітчизна є місцем, де людина народжується, а не яку здобувають. Воїни Арпада, котрі сюди прибули, були наче конкістадори Кортеса та Піссаро, що підкорювали новий світ із його вимріяними скарбами. Угорський міленіум, завдяки якому сьогодні Будапешт гарний і сумний водночас, не був тисячоліттям хрещення, як в інших країнах Центральної Європи, але був великою річницею входження чотирьохсот тисяч угорців на землю, на якій живуть донині, і яку, зрозуміло, вже ніколи не покинуть у пошуках якоїсь іншої вітчизни. Таким чином, хрещення було для них другорядною подією, якийсь особистий каприз святого Стефана, якого коронували в 1000 році. Після цього він зміцнював угорську могутність і свою святість переважно шляхом насилля, як це нерідко бувало серед вождів деяких інших тодішніх християнських держав.
У Фесті кюркейп, великій юрті з панорамою Арпада Фесті, можна побачити, як усе це відбувалося. Фесті малював свій твір протягом двох років, а потім, у 1894 році, за два роки перед відзначенням міленіуму, показав його в Будапешті. Висота панорами — п’ятнадцять метрів; довжина — сто двадцять метрів.
У центрі картини, на пагорбі, стоїть вождь Арпад, тезка художника, в оточенні своєї свити. Кажуть, начебто сам Фесті зі своєю зовнішністю став прототипом для зображення великого вождя угорців. Це і є найславетніший фрагмент панорами, який друкують на всіх буклетах і путівниках; фрагмент — піднесений та патетичний; Арпад на білому коні, в пишній збруї, зодягнутий у строї тодішнього законодавця моди, такого собі ранньосередньовічного Армані або Лаґерфельда, а поряд з ним його оплічники, що виглядають як справжні середньовічні знаменитості. Можна сказати, що на середньовічний манер вони виглядають, як метросексуали. Їхні погляди спрямовані в далеч; замислені, благородні, вродливі, вожді зручно сидять на великих конях, хоч, як мені здається, коні азіатських вершників мали бути значно меншими. Білий кінь Арпада кокетливо піднімає праве копито, маніжиться, заграє. На цьому фрагменті вже не видно другого білого коня, якого ведуть на заріз для жертвоприношення. Не бачимо також шамана, що відправляє поганські заклинання, не бачимо підкорених слов’ян, що чекають у неволі на свою лиху долю, не бачимо жорстоких угорців, які витягують із шалашів голих жінок, щоб зґвалтувати їх і взяти в рабство.
Арпад на пагорбах не дивиться в майбутнє, не роздумує над угорською долею, він із задоволенням спостерігає за звірством, яке вершать його воїни. Робить те, що вміє найкраще — править, завойовує, вбиває. Він спец у своїй справі. Арпад не думає про те, що заснує тут угорську державу. Ця низовина, на яку він вийшов, — це всього лише зупинка на його розбійницькій дорозі. Не виключено, що Арпадові тут подобається, але ж він усе-таки кочівник, як і його сім об’єднаних племен. Отже, Арпад мусить іти вперед, здобувати і перемагати.
З міфом про сімох вождів вирішив розправитися режисер Ґабор Геренді. Його історична комедія «Модьор Вандор» стала найбільшою кіноподією 2004 року. Сама комедія — досить прісна, а тому нудна і не дуже забавна, але вона принаймні пробує висміяти угорську міфологію. Ось семеро вождів — Алмош, Ельод, Онд, Конд, Тош, Губо, Тюгютюм. Вони в страшному похміллі прокидаються після кумисової п’янки і помічають, що залишилися самі, без своїх племен. Вожді вирушають у пошуки і протягом усього фільму плентаються Панонією, шукаючи кількасот тисяч угорців, з якими мали звершити «зайняття вітчизни». На шляху вони зустрічають слов’ян, монголів і навіть вікінгів, тільки от своїх ніде не видно. Семеро вождів із фільму Геренді — це не семеро бравих ковбоїв чи семеро самураїв, це всього лиш семеро добродушних ідіотів, що впиваються кумисом, співають і танцюють, наче хлопці з бойсбенду. Щоправда, один з них, Ельод, час від часу вирізає з дерева славетні винаходи угорців: вітамін С, сірники, кубик-рубик. Інші вожді, абсолютно тупоголові, не можуть збагнути, яка може бути користь із цих предметів. Фільм Геренді — це короткий курс історії Угорщини, бо члени азіатського бойсбенду мандрують із одного століття в інше і є свідками найважливіших подій в історії країни, котру самі й заснували. Вожді зустрічають на своєму шляху короля Матея Корвіна, Довжу Дьордя, що веде своїх селян-повстанців проти армії вельмож, пізніше зустрічають куруців Ракоці, що воюють проти Габсбургів. Куруци вибухають сміхом, дізнавшись, що угорцями правлять аж семеро вождів, вони ж твердо знають, що в них є тільки один вождь — Ракоці. Вожді зустрічають гітлерівців і совєтів, грають навіть у футбол із англійцями і виграють з рахунком 11:2, але хитрим англійцям вдається виторгувати трохи меншу поразку, а саме — 6:3, тобто той славетний рахунок з 1953 року[67]. Вожді й далі не можуть знайти угорців, яких мали сюди привести. Хтозна, може, угорці — це міф? Може, їх тут ніколи і не було? Може, вони завернули своїх коней і повернулися до себе в Азію?