Вершиною трапези Синдбада стала варена яловичина і півлітровий графин вина. З діалогу персонажів пізніше дізнаємося, що це власне Синдбад — другий чоловік жінки кельнера. І вона, чи з невпевненості його почуттів, чи з розчарування у своєму коханні, — кинулась у ріку. І це не єдина жінка, що наклала на себе руки через Синдбада. На його совісті також продавщиця квітів (викинулась із вікна) і, хтозна, можливо, й багато інших жінок, бо ж у прагненні жити Синдбад збуває їм свій потяг до смерті. Наче поліцай-регулювальник на перехресті вулиць життя, він вказує на дорогу, яка веде в нікуди. Справжній енергетичний вампір, що висмоктує з їхніх сердець і розуму поживу для свого існування, немов мозок з телячої кістки. Така собі гра в безсмертя на фоні похоронних декорацій. У любовних походеньках Синдбад вгамовує свій weltschmerz[15], а в споживанні їжі отримує короткочасне вгамування голоду на почуття. У постійних мандрах він втікає від власної смерті. Синдбад не любить «теперішніх часів» і живе виключно спогадами з минулого, однак при цьому ніяк не може з ними змиритись. Сентиментальні спогади про ті давні часи, пригадування жінок, котрі його полишили і котрих він покинув, котрі втопились, викинулися з вікна, котрих собі взяли не мужчини, а черви, — все це ніщо інше, як тільки щеплення проти смерті: у свідомість уводиться невеликою дозою вірус смерті, щоб могла виробитись опірність проти справжньої смерті.
Не люблю їстівних каштанів, волію краще рейтеше[16] з каштановою начинкою. Кожен повинен мати свою будку із рейтеше, до якої залюбки можна навідатися, тоді життя набирає більшої упорядкованості, бо зникає потреба метатись у пошуках тієї єдиної, в життя приходить спокій. Моя будка стоїть біля кінцевої зупинки автобуса № 21 на вершечку Швабської гори, але, якщо мені не хочеться їхати аж так далеко, то я навідуюсь у кіоск «Тітки Роужі» біля вокзалу «Південний» у Будині. Тут рейтеше — рулети з фруктовою, сирною або каштановою начинкою — завжди гарячі, щойно з печі, присипані цукровою пудрою, в тонкому пергаментоподібному листковому тісті, що ламається від найніжнішого надкушування.
Переїдання — це щеплення проти смутку. Отже, угорський смуток вгамовується саме в корчмі, де, однак, у результаті обжирання людина впадає в ще більшу меланхолію. Таку, як у корчмі «Рейтішош» (означає «беркут»; і чому не «турул»?). «Рейтішош» знайти непросто, він ховається біля залізничних колій неподалік вокзалу «Келенфюлд» в ХІ районі. Це найпотворніший і найбільш занедбаний вокзал у Будапешті. За місцевою вокзальною ієрархією на четвертій позиції після «Келеті», «Нюґаті» і «Дейлі». Уся площа Етеле, на якій стоїть вокзал, нагадує захолусний транспортний пункт для пересадки пасажирів десь у Варшаві або деінде. Тут знаходиться кінцева зупинка трамваїв, де водночас починаються і закінчуються дев’ятнадцятий і сорок дев’ятий маршрути. Також тут велика кінцева автобусна зупинка, з якої щомиті відправляються автобуси швидкого червоного маршруту номер сім і номер сто сімдесят три в напрямку до центру, а ще — стоянка таксі. Тут же і вокзальний притон «Решті кочма», де чекають не на потяг, а щоб минув час, якого чомусь забагато і з яким не ясно, що робити. До «Решті кочма» час від часу навідується поліційний патруль і перевіряє тутешніх алкоголіків, що тупим поглядом зависли над порожньою чаркою з-під паленки. Завдяки цьому протягом хвилини тут бодай щось відбувається, принаймні якась видимість зміни, але й вона минається. Час продовжує тривати, і навіть стогін гальмування потягів тут не чути.