Выбрать главу

Щоб добратись до «Рейтішоша», треба пройтись довжелезним підземним переходом від Етеле тейр на другий бік колій; точнісінько так має виглядати тунель, у котрий ми нібито потрапляємо після смерті: довгий, низький, сліпучо білий. Цей тунель, проте, брудно-жовтий, тут тхне розлитим пивом, залізничними мастилами і пересмаженими фастфудами з будок, що втиснулись у стіни біля входу на Етеле тейр. Коли виходиш із тунелю і крокуєш у напрямку життя, відразу треба зійти направо, піднятися сходами і йти трохи прямо, аж до шлаґбаума. Далі дорога легкою дугою викривлюється наліво, і вже на підході до необштукатуреного будинку з посірілої від часу цегли (багато років тому, певно, червоної) мерехтить зелена неонова реклама пива «Боршоді» — «Пінистий бік життя». Піниться тут піна ілюзій, у будинку з порепаними вивісками, прибитими над входом ще десь у шістдесятих роках або сімдесятих. Відтоді вони вказують мандрівникам і паломникам, котрі шукають ілюзії задоволення, дорогу до мекки спасенних тушкованих та смажених м’ясив. Тут є: пюркюльти з потрухів, із свинячих варених ніжок, з яловичини; свинячі печінки зі шпинатом; паніровані котлети, присипані твердим сиром; гуляш із квасолі; маринований гострий перець; свіжа капуста; мариновані огірки, — ох! — моя невідворотна печія після відвідин «Рейтішоша». Тоді стравохід пече, і цей вогненний стовп, — що входить через гортань, палає грудною кліткою вниз по стравоходу, аж до заднього проходу, — ніяк не загасити, навіть содовою шипучкою. Цього тягаря також не вдасться позбутись навіть трьома чарками «Унікуму». На плечі сідає велетенський птах і своїми крилами загортає тебе в сон, що не приносить жодного полегшення і відпочинку. Після вечері тягар чревоугодництва сідає не тільки на печінку, але й на душу. До речі, не згадавши цього слова на «д», говорити про угорців було б дуже непросто. Що б там не було, я повернусь до «Рейтішоша», бо повертаюсь до місць, позначених моїми печіями, післявечірнім сумом, гастрономічною меланхолією.

У «Рейтішоші» десь уже під вечір доволі проблематично знайти вільний столик, інколи доводиться чекати і півгодини, аж поки місця звільнять тутешні дядьки, котрим добре під п’ятдесятку і котрі намагаються закадрити язикатих дівуль-підлітків, що добре вивчили англійські факи, але, безперечно, найкраще послуговуються таки рідним угорським матом. За той час можуть нарешті почати підніматись із крісел тяжкі квадратоподібні пацани в чорних шкірянках, із золотими ланцюгами на бичачих шиях. Виходячи з корчми, на прощання вони цілуються з кельнером, але не з п’яної великодушності, а нормально, як прийнято серед мужчин на Півдні: двічі в щоки. Просто до «Рейтішоша» вітрами занесло цю традицію з Балкан.

Угорська душа — це головна причина всіх нещасть, а всезагальна національна «душ-ність» якраз проявляється саме в їжі. Угорщина — «душна» країна. Мала і рівнинна, по колу оточена горами сусідніх держав. До того ж, горами, що були колись угорськими, і угорці ніколи не змиряться з їх утратою. У минулому були Карпати, сьогодні залишилась тільки гора Кейкеш у напрямку до Еґера — найвища точка Угорщини (1014 метрів). На неї можна спокійно виїхати машиною, тільки треба заплатити за стоянку на самій вершині. Таке розташування країни в Карпатському басейні стає причиною того, що на пологій Угорщині осідає специфічний дух: мішанина протухлого повітря, кухонних запахів і алкогольного перегару.

Це дух ностальгії, що завис над містами і селами. Він мостить гнізда в будапештських будинках і тягнеться без перешкод над Великою низовиною. Угорщина — це поле битви турула з духом ностальгії. Цей дух, наче семиголовий дракон, виграє в двобої, бо турула закували в камінь і бронзу, тож йому ніяк не поворухнутись. Його крила розпростерті, але застиглі; дзьоб грізний, але стулений; кігті гострі, але обгризені, наче камінь під вічними дощовими струменями. Він просто не може заатакувати дракона ностальгії. Турул надзвичайно важкий, але його без найменшого зусилля піднімає мініатюрна дівчина з пекарні «Бранч», що на Ретек утцо. Дух ностальгії здається легким як повітря, але всі, кому він упав на плечі, ходять зігнутими до землі і не в силі випрямитися. Скам’янілий турул у Будині чи Тотобаньо пробує злетіти, а дух ностальгії безперешкодно шаленіє від Сопроні до Ніредьгази і від Салґовтар’яну до Сеґета.

У жовтні 2005 року в ХІІ районі Будапешта, на розі вулиць Нодьенєд і Бьосьормейні, де повертає п’ятдесят дев’ятий трамвай, приземлився новий турул — пам’ятник на прославу жертв Другої світової війни, що мешкали в ХІІ районі. Цей птах з мечем у пазурах і хижо роззявленим дзьобом важить чотири з половиною тонни. Він поривається злетіти, але вже встиг знести протухле яйце: його спорудження стало причиною чергової малої угорської політичної війни. Приземлитися турулові на цьому місці дозволив правий мер цього ж ХІІ району. Це й викликало бурхливу реакцію соціалістів та лібералів. Наскрізною червоною ниткою в мас-медіа пройшла дискусія на тему птаха, бо все, що відбувається в Будапешті, повинно мати загальнонаціональний характер, а якщо там наявний політичний компонент (цього разу так насправді й було), то це сто разів справа всієї нації.