Аби не нудьгувати, я вивчив на кількох іноземних мовах ключові фрази, необхідні, як мені здавалось, для роботи, і припрошував ними перехожих — чіплявся здебільшого до жінок та дівчат. Реагували по-різному: сміялися, проходили в потрібному їм напрямку з пластмасовими обличчями, куплялися на мої хитрощі і брали пресу, і врешті-решт просто посилали.
— «Інформасьйон, мадемуазель, мадам, сільвупле…
— Інформейшен бітте, фроляйн, герр Кєрамзін. І так далі…»
Отакий з мене недоумок, та, як кажуть брати наші менші: «Се ля ві».
Завдяки таким дебільним домаганням до суспільства відбулося перше моє знайомство з неформальним рухом міста Києва. Дівчина посміхнулась до мене і щось перепитала теж німецькою. Я щось почав було бекати, та усвідомивши власну убогість в знанні німецької мови — здався. Ми трохи посміялись з цієї обставини, і вона поставила мене перед фактом, що збирається випити пива моїм коштом. Я спершу занімів від такого нахабства, але врешті мені стало цікаво, чим це все скінчиться. Купив дві пляшки «Білої Ночі» і ми біля входу в метро скрутили їм голови й, діставши цигарки (звісно, що мої), задиміли.
Вона називала себе готесою. Така маленька чарівна леді, а вже готеса. Уявляєте?
Мені це в голову теж ніяк не вкладалося. Жартуючи, я переінакшив гордовиту назву її — як вона висловилась — призначення в житті на співзвучне слово «готівка», за що і отримав стусана в плече чорною важкою сумочкою.
Ми дуже мило поспілкувались. Дівчина, як дзвіночок, теленькала мені про своїх друзів, котрі теж були готами, і про те, що неодмінно мене з ними познайомить.
Світ готів! Невже я туди потраплю?
Власне, неформальний рух київської молоді здавався мені організованим, чітко розділеним на групи, в яких всі живуть за своїми неписаними законами, що у цих, здебільшого, молодих людей, є філософія і, вдягаючи чорне вбрання, вони знають, що роблять. Касти. О-о! Мені здавалось, що вони обрані для такого життя і знають про нього все: запах ночі, могильну тишу цвинтарів, сум, справжній сум, котрий надихає їхні молоді та свіжі голови на мудрі думки, і думки ці, подібно до висловів давніх філософів, такі ж влучні, свідомі, відчайдушні, сміливі і завзяті, що знають навіть мікроструктуру того кольору, в який пофарбовано їхнє життя.
Вона називала себе Мерілін, тому-що у нефорському русі всі себе якось називали (як хто вигадає, тобто на що вистачить уяви), але я перепитав її справжнє ім'я і вона посміхаючись відповіла:
— Альона. Та ти на нього не зважай — я люблю коли мене всі кличуть по «ніку».
Я спитав у Альони (в процесі усього нашого знайомства жодного разу не назвав її Мерілін — мені ця гра не дуже подобалась — про її погляди на життя, які філософія і призначення руху, до якого вона належить, та що вона вважає готикою.
У відповідь мої вуха почули невиразне бурмотіння про якісь сфери, частки душі, свідомість і підсвідомість, а очі побачили, що вона була розгублена і не могла навіть сформулювати думку, та й зовсім не орієнтувалась у питанні. Від тих вершків, що вона нахапалась невідомо від кого, і до корінців була така сама довга дорога, як від пірсингу в пупі та пляшки пива в руці до бібліотеки і пізнавальної книжки в тихому читальному залі. Альона була молодою і, як я з'ясував, несвідомою настільки, щоб молоти дурниці, котрими вона мене годувала добрих півтори години. Слухала готичну музику, вважала, що через це має повне право вважатися готом. Та, попри все вона мені сподобалась, і ввечері я пішов з нею гуляти. Альонка потягнула мене на Петрівку — знайомити з друзями.