Малий дрижав як осиковий листок. Він ледь тримався на ногах, і не дивно, що знепритомнів. Рабин встиг його підхопити, бо хлопчик міг би б ще й розбити голову. Обережно його поклав на великий плаский камінь, зняв з нього сорочку, і почав хутко розтирати та масувати тіло маленького потерпілого. Хвилину по тому, після розігріваючого масажу, у малого, як метелики, затремтіли повіки — він прийшов до тями. Рабин запитав:
— Як ти себе почуваєш? Більше не наморочиться в голові?
Малий дивився на нього мутними очима і не міг промовити жодного слова. Рабин почав його легенько плескати по щоках. Невдовзі хлопчик трохи відійшов і зміг говорити.
— Мені погано. Віднесіть мене додому, — ледве чутно промовив він.
На що рабин відповів:
— Так, звичайно, тільки скажи мені, де ти живеш.
Хлопчикові прийшлось зібрати усі сили, щоб повідомити:
— Я живу неподалік, в Барнау, біля пошти, мій батько чиновник — його звати Алоїс.
— А як звати тебе? — про всяк випадок поцікавився рабин.
— Мене звуть Адольф. Адольф Шикльгрубер.
— Ну, не будемо марнувати час. Потерпи ще трішечки Адольфику. Зараз я тебе візьму на руки, і невдовзі ти будеш вдома.
Рабин підняв малого на руки і, притиснувши до себе, поніс, обминаючи на своєму шляху своєму каміння, безладно розкидане по узбережжю річки.
Епілог
Тридцять п'ять років по тому, рабин Ізраїль Мойсейович Лівензон, був розстріляний загоном есесівців на одній з вулиць Берліна. Це трапилось 9 листопада 1938 року, в «Ніч розбитих вітрин» або, як її ще називають, «Кришталеву ніч».
Обличчя Оптимізму, що певний час виглядало замисленим, вмить просвітліло і він одразу ж зарядив з ходу, наче нічого й не трапилось:
— Адольфа я знав — ще той був оптиміст. Я йому особисто протегував. Гарненька історія, еге ж? Щодо рабина… Ну, що я можу сказати?…У нього, мені здається, не було іншого виходу, ніж як врятувати малого — в цьому полягає добро, однак він знав, що гинутимуть люди, якщо хлопчик залишиться живим, і не завадив лиху — це вже зло. Що тут розбиратись? Що тут незрозуміло? Історія ця про палицю, що має два кінці.
— Дурень! — гаркнув дід Мудрик, що мав зуб на занадто оптимістичного молодика. — Дегенерат! Вона хоче цим сказати, що на світі все дуже відносно і пізнається безпосередньо в порівняннях. Немає нічого абсолютного на землі. Абсолютна лише Доля — вона згущує фарби і там, де, витає аромат, до непристойності радісний і добрий, вона, наприклад, підкидає злого смороду і, навпаки, де дихає жаром розпечене каміння зла, поливає доброю джерельною водицею, щоб пара підійнялась до гори — продукт реакції. Тобто результат, якого ти так і не зміг допетрити. Немає нічого абсолютного — вона про це подбала ще до твого народження.
— Ось я не розумію ніяк: Доля, доля…
Третій крок Долі…
Доля мене кличе за собою, тріпочучи білими крилами в далечині. Доля підштовхує мене в спину, і я відчуваю на потилиці її тепле дихання. Мої знаки, мої знамення — це все робота її м'яких, запашних рук. Уже те, що я приїхав до Києва — є великим знаменням, адже всі мої родичі, прикладаючи великі зусилля, намагалися завадити віддати останній салют своєму містечку, щоб нарешті опинитися у Києві й обійняти це місто. Мене відмовляли не лише родичі; багато зовсім інших людей говорили, що там, мовляв, таких як я майже пів міста і навіть трохи більше, і що нам, — це у кращому випадку — світить не кар'єра, а квиток додому і це, звісно, за умови, якщо не всі гроші просремо. Я хотів таких людей убити тим, що трапилось би під рукою, та частіше просто відмахувався від них, як від нахабних комарів літнього вечора, і біг у справах далі, і думав про щось інше, щоб забути, забути слова, які завдавали мені пекучого болю і підштовхували до найгіршого — до думки про те, що насправді так і є, і ці ворони каркають на правду, але я вмивався водою удома, і все минало, так, ось так просто, і миналось, до речі, безслідно — я себе перелаштовував на свою хвилю, а сказані чорними людьми напутливі і повчальні слова перетворював на кілька пляшок пива або флакон шмурдяку, після чого пам'ять про неприємні моменти швидко вилітала з моєї голови, як дика качка з очерету, істерична і відчайдушна, отримувала декілька дробинок з моєї двостволки, гепалась на землю, а потім, на додаток до усього, її за шию хапав собака, доброзичливий кокер-спанієль і приносив до мене вже вбиту і бездиханну, вимахуючи куцим хвостиком — ось так я розправлявся з небажаними думками.