Я дуже хочу грати. Я й граю, але мене ламає від того, що немає кому мене слухати (Сашка недостатньо). Мені потрібен Симко і бодай невелика аудиторія. Я нетерпляче чекаю на нього. Телефоную йому час від часу, але він поки-що, на жаль, не може приїхати, бо хворий, у лікарні. Я це розумію, та не можу нічого вдіяти. Знову ламає. Ходжу-гуляю вечорами під Майданом Незалежності, в «Трубі» — там грають музиканти, і я пригадую наші часи, коли ми гуркотіли і розносили потужним звуком старенький Шполянський Будинок культури. Декілька разів підходив до хлопців, котрі лабають в переході і просився пограти — давали, але за гроші.
— Двадцять гривень за одну пісню, — казали ці бариги і пропонували гітару, а я давав гроші і брав рідненьку в руки. Мені було однаково, що скажуть і що подумають, як оцінять мої пісні — мені потрібен був натовп, публіка. Це, як наркотик для наркомана. Коли він на системі, то дуже важко, а часом неможливо від нього відмовитись. Мене можна прирівняти до наркоманів, я був (та й є) на них дуже схожий, і хай там що, навіть відчуваючи ймовірність загибелі, я знав напевне, що не зупинюсь. Ставши на цей шлях, такі люди, як я, не повертаються назад — вони або гинуть у вирі подій життя, або досягають мети. Не знаю чому, але я впевнений, що належу до других. Знаю! Знаю насамперед те, що досягнутого, чого прагну, буду задля цього ламати мури, вибивати ноги, ламати кістки. Потім лікуватиму свої відкриті переломи і знову калічитимусь, однак, я прийду — чекай на мене людство. Я так свято в це вірив, що готовий був роздерти навпіл кожного, хто скаже бодай одне слово сумніву на адресу моїх мрій, а зараз цього чорноротого просто вислухаю спокійно, з посмішкою на обличчі, і піду собі геть. Я зміцнився в своїх прагненнях, мене ніщо не похитне, я — маніяк, і задоволений з цього.
Вибори, як і все в цьому світі, виявились підвладними часу і, посмикавшись в конвульсіях, скінчились. Нам потрібно було шукати нову роботу. Я купив журнал і довго його гортав, щось підкреслюючи і обговорюючи з Сантосом то одне, то інше запропоноване робоче місце, але нічим конкретно з написаного там ми не зацікавились. Від мерчендайзерів ми були такі далекі, що навіть не розуміли, що це слово взагалі означає — воно нас лякало. На помічників директора ми теж не тягнули, а на круп'є та дівчат по виклику й поготів. Подзвонив Максу — він, трохи поміркувавши, дав нам номер телефону тієї фірми, де сам працював раніше і, наостанок, побажавши нам наснаги на ниві майбутньої праці, попрощався і зник з мого життя ще на пару місяців. Ми довго не чекали, одразу ж дзенькнули та домовились про зустріч. Місце праці знаходилось в селищі з апетитною назвою «Вишеньки», куди потрібно було добиратися на метро, до станції «Славутич», а потім ще й на автобусі з грьобаними і нахабними пенсіонерами, а потім? ще трішечки пішки, — нарешті ми прибули. Робота полягала в тому, щоб з великих брусків дерева вирубувати маленькою сокиркою комплектуючі деталі для дитячих майданчиків.
Контингент там працював здебільшого заспиртований, і ми, притягнувши з собою «вступне», у прямому значенні цього слова, ВЛИЛИСЬ в колектив. Я пару разів роздуплявся в процесі тієї п'янки: один раз, коли тягав Санича за носа. Другий раз, коли обіймався з тьотею Лідою, в котрої вже як кілька літ почалася друга молодість. Було жахливо. На другий день — ще жахливіше. Бо з тим бодуном в голові, котрий я привіз у благочестиві «Вишеньки», потрібно було працювати. Але, як я вже згадував вище, колектив там працював проспиртований, і загинути «своєму» ніхто не дав.
Праця то була важка: за п'ятдесят (плюс-мінус десять) гривень в день потрібно було валити весь цей ліс до всрачки і, перепрошую, пердячки. Мої музичні ручки швидко обросли жахливими мозолями й змозоленнями, та почали погано згинатись, але я не зважав, тому що знав — це задля справи. Давало надію і дарувало радощі те, що клята зима скінчилась і почалась зелена пора, час сподівань, віри і любові — весна. Бруньки на деревах порозпускались і вишні вже випустили на світ біленькі пелюстки своїх квіточок, видаючи дивний аромат, який хоч і нюхаєш кожен рік, та сприймаєш його весь час по-різному, утім, завжди приємно. Травичка пробила болотяну й вологу землю, зеленими килимами вкривала вже ті місця, де менш за все ходять люди, і тягнулась, тягнулась просто до неба. Пташва розцвірінькалась, літала цілими днями навколо нас і раділа весні, а ми все рубали й рубали. Я навчився одразу, ось тільки швидко втомлювався, і тому, ну, як не крути, не міг заробити грошей, скільки потребував.