Не знаю, звідки в мене бралась сили, бо нароблявся я справді, як комбайн у жнива, і хоча й моє тіло не було таким міцним і залізним, як у нього, мою натуру ще несло в подорожі. З Петрівки і Дорогожичів, де висів якийсь час, я перебрався до Майдану Незалежності — там було значно веселіше. Постійно п'яна нефорня була повсюди, і я з нею час від часу знайомився — було досить цікаво. Для молодого чоловіка з характером вільного панка, що приїхав з провінції, де його ідеї та подуми ніхто не розділяв — це було надзвичайно. Усе, одразу все отримав я (принаймні те, чого прагнув). Такі, як я, ходять навколо чорними зграями, спілкування без перешкод, приваблива ідея вільного роздовбайства підтримується виключно усіма — чи це не свято? Чи не привід, нехай і після тяжкої зміни йти на заповітний Майдан, щоб випити там пляшку пива і потеревенити з першим зустрічним? Звичайно, для мене це було круто і вельми сприйнятно.
Мені дуже хотілося полазити по Києву вдень, а не, як це робилось зазвичай, увечері. Коли працював на виборах, то вдень знаходився на вологих, холодних, пронизуючих до кісток, Дорогожичах, а працювали ми без вихідних, тож зробити денну прогулянку по місту-герою мені було тяжко, та й холодно тоді було, як на Північному полюсі. На лісоповалі (так я охрестив нашу нову роботу) нам давали один вихідний, що припадав на неділю, але я ним ще не користувався — працював усі сім днів на тиждень. Наступний вихідний все ж таки вирішив узяти. Чекав на нього з нетерпінням, завзято рубаючи деревину і спілкуючись з темнотою міщанською, Вовою, який вилизав начальнику дупу так, що якби хтось інший схотів повторити ту саму процедуру, то його слина вступила б з вовиною в процес хімічної взаємодії, і невідомо, чим би скінчилось сраколизство для язика нового підлабузника. Мабуть, його б розірвало, як від бомби, бо Вовина, геть уся, сутність була дуже отруйною і хижою. Начальник, а точніше його дула, інстинктами якої він керувався, надала Вові в кредит вагончик. Уявіть, справжнісінький вагончик — тепер в нього був власний. Оце він заживе тепер… Тепер йому сам чорт не брат. Дивлячись на нього, на далекозорість його мрій, яка впирається в той самий вагончик, а поза межами його сліпне — я журився. У Вови є свої інструменти і він їх нікому не дає, тому я й називав його інколи жидомасоном з ложі жлобів. Зрештою, люди, що там працювали і жили, поглядами своїми дуже схожі на таких от «вовиків», тому не варто описувати їх далі, бо в Україні, на жаль, таких людей існує дуже багато і всі вони на одну пику. Їх упізнаєш усюди: на роботі, на вулицях міста, де ти живеш і навіть у себе вдома. Із усієї зграї дятлів, що довбали цілими днями колоди, перетворюючи їх на казна-що, мені подобалось двоє людей — Санич і Павло. Санич був безпросвітнім п'яницею, але, крім горілки, він любив ще вужів і безперестанку тягав їх до майстерні, чим змушував нервувати Вову-жидомасона. Санич, до всіх своїх позитивних якостей, ще й на весь цех врубав метал, який приносив у маленькому магнитофоні-мильниці — за це я його любив. Паша, той був просто нормальною, доброю людиною, в минулому служив в Афганістані і виглядав більше на розумного, ніж на тупого. «Бувалий» — так я відмітив Павла в своєму записнику ідентифікації особистостей. Бувалий підженився на дочці бригадирки тітки Діди і мешкав разом зі всіма, у великому вагоні. Якесь, мать його, братство колишніх залізничників.
Отож, настала довгоочікувана неділя, і я, прокинувшись годині о десятій ранку, попрямував спершу на Майдан. День видався сонячний і теплий, що викликало усмішку на вустах, гарний настрій і те, що я недарма взяв собі цей день за вихідний, а не кайлував на лісоповалі разом з рештою… На Майдані було досить людно. Народ відпочивав. Як мурахи, які відчули тепло і повилазили на поверхню, так і люди, побачивши сонце і вдихнувши весну, почали гуляти надворі частіше. Біля фонтанів панувало загальне пожвавлення: купка панків, кинувши на землю чохол від гітари, грала невпопадливу музику й співала різні пісні. Один з них ходив з капелюхом і діставав перехожих — причепився й до мене. Я кинув йому одну гривню і сів на фонтані поруч з ними. Послухавши їхню незграбну, але все ж таки вільну, музику, я попросив гітару собі, щоб заграти — мені не відмовили і, коли хлопець з довгим волоссям закінчив свою гру, то дав мені можливість показати себе. Сильно там показувати не було що, але на їхньому фоні я дещо вирізнявся, і вирізнився в кращий бік. Я заграв своїх улюблених пісень, і всім сподобалось, але не в тім справа — мені сподобались самі обставини, за котрих я грав. Багато людей проходять повз мене, у них різні обличчя, настрої, бажання, життя — вони навіть мене не підтримують, але мені все одно надзвичайно приємно сидіти ось так, в центрі своєї країни, в центрі, як на мене, Всесвіту, з цими милими панками та грати на гітарі — це чудово. Я пообіцяв собі наступного вихідного взяти гітару, прийти на це місце, і якщо тут ніхто не буде грати, то розташуватись самому. Так і зробив. Я працював і не помічав своєї роботи — я жив і надихався вихідним. Усе, що відбувалося навколо, успішно і не спотикаючись, проходило повз мене. Нарешті! Нарешті я дочекався. Узяв свою гітару і пішов до фонтана. Цілий тиждень сяяло сонечко, і настрій загравав зі мною, і звучав, як це робила моя гітара в найкращі її роки. Біля фонтана музикантів не виявилось. Людей було багацько і я, всівшись на мармурове коло німого фонтана, дістав з чохла інструмент, який вірно служив мені вже років зо п'ять, запалив і заходився підтягувати струни. Докінчивши цигарку і налаштувавши звук, я видихнув повітря, що немов сковувало мене, і почав. З капелюхом ніхто не бігав і людям не набридав — я був сам. Чохол на землі, гітара в руках і я просто неба, і люди, що проходять повз мене, зрідка зупиняючись на хвилинку, кидають дрібні гроші і йдуть собі далі. Через деякий час з'явились перші слухачі: двоє гарненьких молодих дівчаток, джинсовий хлопчина зі своєю намальованою подружкою і самотній бомжик. Я грав з маленькими перервами на цигарку і розпочинав усе знову. На слухачів лише зрідка позирав крізь завісу волосся, що впало на чоло. Коли пісня подобалась, хто-небудь з них вставав і, підійшовши до мене, кидав у чохол монети, або невеликої вартості папірці із зображеннями видатних українських діячів. Звісно, що мені діставалися усілякі там Володимири Великі і Івани Франки, — на тезку Тараса або на Лесюню мені ще сподіватись було марно. Я грав тоді безпосередньо для них і мені хотілося їм догодити з вибором пісні і не схибити голосом, бо то були МОЇ справжні слухачі, які не полишали територію, помічену моїм голосом, аж доки я сам не видихався і не полишив її. Відійшовши на пристойну відстань, я перерахував зароблені гроші — їх опинилося не багато й не мало, а майже п'ятдесят гривень. Приблизно таку ж суму я заробляв в таборі смерті, на лісоповалі «Заксенхаузен». Я замислився над тим, чи не варто змінити роботу на більш приємнішу, хоча б на таку, як оце зараз — сидіти при мармуровому фонтані і грати на гітарі.