За останній час я жорстко повбивав свої руки. Складалось враження, що вони більше ремонту не підлягають. Після сну (до роботи) вони не розгинались взагалі, — я маю на увазі фаланги пальців — а коли вже прийму зміну і розігрію суглоби, то почуваю себе набагато краще. Гадав, що до цього потрібно звикнути, але в мене нічого не виходило — кожен день все повторювалось спочатку, і це мене надзвичайно дратувало. Я дуже переживав за свої руки — як-не-як, а я музикант, і для мене це неприпустимо — пошкодити таку важливу деталь, як вони. Пообіцявши собі замислитись над переміною роботи, я потроху почав призвичаюватись до гітарного заробітку. Тепер кожної неділі брав вихідний і ходив на фонтан. Ходив не тільки задля заробітку, а ще й заради іншого інтересу — публіки, якої ставало все більше. Я став помічати вже знайомі обличчя, що кожного тижня були присутні на моїх, так би мовити, виступах. Цілий тиждень пахав, щоб наприкінці його побачити ці бажані обличчя.
Якось трапилось мені поїхати додому. За тривалий час я нарешті поговорив по телефону з батьками і помирився з ними, їхати мені страшенно не хотілось, і їхав я через силу, але брат підбадьорив і запевнив мене, що в першу чергу я іду до нього, а вже потім до решти. Дома мене зустрічали так, наче я щойно з армії демобілізувався. Наобнімалися і наплакалися. Мене картали, обіймали, цілували, садовили за стіл, бухали зі мною і спілкувались задушевно. Воно все, звісно ж, приємно, але мені швидко остогидло. Наступного дня приїхала дружина (вона родом з сусіднього містечка) і зі старту заходилася мене пиляти за те, що не надсилаю їй і сину Ромаші грошей, і взагалі, дідько знає, куди подівся: не пишу і, мудило таке, зовсім виявляється, не дзвоню. Я-то розумів, що вона має рацію, але хіба ж я навмисне не надсилаю грошей? Звісно, що ні. На той час моє фінансове становище знаходилось приблизно посередині між гаманцем і діркою в кишені. Можна сказати, що моя скромна персона була на особливому рахунку у Жебрацтва та Злиднів. Що ж я їй, бідолашній, поясню? Я намагався, але до нічого путнього це не призвело — вона ще більше розлютилась. Я стояв і відмовчувався, як в третьому класі перед матір'ю через двійки. Настрій з'явився якийсь солений і висячий, якщо прирівнювати до годинникового циферблату — десь о пів на шосту. Я вирішив хутко консолідувати всі свої сили проти ситуації, яка виникла, щоб, хоч частково, її ліквідувати. Довелося вдатись до хитрощів. Зробивши вигляд, ніби в мене дзвонить телефон, я стурбовано подивився на екран і «зняв» слухавку: