Далі пам'ять вирізає нові сюжети… Андрій — школярик. У класі вже, мабуть, дев'ятому. Не відмінник, але в одному ряду з першими за успішністю. Виходить зі школи і йде через шкільний двір додому. Кінець занять — думка про це супроводжується зазвичай подихом полегшення. Але йде не через парадний вхід у шкільній брамі, а крізь дірку в огорожі, що знаходиться за майстернею — так швидше. Впевнено крокуючи, Андрій думає про книжку, яку почав читати двома днями раніше — вона написана про якогось д'Артаньяна та про трьох його товаришів-мушкетерів. Ось де справжня чоловіча дружба. Героїчні пригоди цієї компанії не давали Андрію спокою. Як же йому хотілось бути схожим на них хоч трішечки. Шалений успіх у жінок, бравада, вміння битися, протистояння ворогу на смерть, яка їх ніскільки не лякає, бо вони захищають такі речі, як правда, честь і абсолютна віра в непорушність чоловічої дружби — за таке і померти не шкода.
Замислившись над карколомними подіями книжки, він не помітив, як зайшов за будівлю майстерні. Там стояли хлопці з десятих класів і палили цигарки. Поруч із ними труїлись нікотиновим чадом і декілька дівчат — вони ковтали дим, дещо через силу, і відчайдушно робили вигляд модних та дорослих. Серед них була і перша красуня школи Аня Радова. Уся компанія перебувала в піднесеному настрої — гомоніла і веселилась. Раптом, в пориві веселощів, усім відомий хуліган і дебошир, Микола Терешко, підійшов до Ані ззаду і, схопивши її цупко за коси, потягнув на себе. Аня, виявивши неабияку стійкість, звільнилась, назвавши його при цьому придурком. Але Микола не вгамовувався, і вхопив її за сідницю. Вона, обурившись, дала йому ляпаса, а Микола штовхнув її в плече. Андрій, що начитався про геройські вчинки, перебуваючи все ще під впливом прочитаного, одразу ж кинувся на Миколу, відстоюючи честь мадмуазель Ганни. Він збив Миколу, котрий був упевнений в безкарності, з ніг, і впевнено, всівшись зверху, почав стусати його по обличчю, яке швидко перетворювалось, щонайменше, на морду. Микола намагався оборонятись, але Андрій, що вже тоді займався спортом, не давав Миколі оговтатися. Він бив його й бив. Миколу вже почало вимикати, як Андрій відчув чиїсь міцні руки на своїй шиї і плечах — то були Миколчині друзяки. Вони відійшли від легкого шоку й побачили, що їхній товариш не в змозі дати собі раду, і поквапились на допомогу. Андрія стягнули з переможеного, кинули на землю і почали копати ногами, не надаючи жодної можливості підвестись. Через приблизно п'ять хвилин екзекуцію було закінчено. Хлопця облишили, і Андрій, тримаючись за огорожу, ледве підвівся на тремтячих ногах. Лівий бік болів нестерпно, обличчя почало запухати. Весь в пилюці, зі скуйовдженим на голові волоссям, Андрій почав повільними рухами трусити розірваний піджак і штани. В цілому, виглядав він жалюгідно і навіть комічно. Микола, що прийшов до тями, і його друзяки дружно реготали, а в унісон їм хихикали дівчата. Демонструючи рівненькі, біленькі зубки, сміялась над героєм-мушкетером, який не зміг реалізуватися, і перша красуня школи Аня Радова. Андрій тоді присягнув собі: ніколи в житті не мати справи з дівчатами взагалі. Природно, що він не дотримався своєї обіцянки.
Згодом, через багато років, він, молодий офіцер, лейтенант Військово-морського флоту Збройних Сил України, тільки-но закінчивши училище, був прикомандирований до судна «Славутич», де справно ніс службу, роблячи семимильні кроки по службовій драбині. Позначилися і наполегливість, і роки навчання в інституті, який закінчив з відзнакою; та й вміння налагоджувати стосунки з різного характеру людьми давали неабияк про себе знати. Керівництво не могло натішитися молодим офіцером, що розпростував крила з погонами, і його, як тільки траплялася нагода, підіймали в званні все вище й вище, від чого погони все важчали й важчали.
Коли зустрів її, то вже був у званні капітана-лейтенанта. Це була молоденька особа в обтягуючих гарну фігурку джинсах, що тільки-но приїхала в приморське місто в гості до тітоньки на літо. Познайомились вони невипадково. Андрій вже втретє зустрічав її в одному й тому самому кафе. Вона завжди сиділа сама, пила каву або сік — і як видно було з усього — страшенно нудьгувала.
Одного разу Андрій набрався хоробрості, купив букет червоних троянд, підтягнувся, знову перевірив, чи все на місці, і підійшов. Так, справді, він підійшов, тільки не ДО НЕЇ, як він думав, а ЇЙ. Кращої пропозиції від долі годі й чекати: гарний на вроду, молодий, хвацький парубок, та ще й на додаток до всіх цих позитивних якостей, офіцер, військовий моряк. А хто з дівчат у такому віці, в якому перебувала вона — на той момент їй було дев'ятнадцять років, — не мріяв про таке романтичне кохання? Мабуть, усі. Ну, добре, здаюсь, принаймні — більшість. Завзятим же він був залицяльником: квіти, просто гори і гірки квітів, подарунків, як, власне кажучи, і самої уваги. Вона, на щастя, відповідала йому взаємністю. Чекала на нього завжди з нетерпінням, а він з нетерпінням біг до неї після служби. Поспішав, щоб не згаяти жодної хвилиночки. То було дійсно справжнє кохання. Задля кохання людина здатна на все, щоб його зберегти. І ось що з цього вийшло…