— Агов, є хтось вдома? — крикнув я у черево підземелля.
— Може, там живе якийсь людожер? — обережно спитав, начебто сам у себе, Сашко.
— Не знаю, хто там живе, людожер чи ні, але він або глухий, або десь на полюванні.
Я, відразу ж уявив собі цього людожера: розпатланий, міцний, з маленьким лобом і великим членом, який виглядає з-під шкіряних обладунків, і постійно вимагає вазеліну. Деспот з палицею у руках і бородавкою на носі.
Я підібрав дебелого камінця, Сашко, наслідуючи мій приклад, витяг з кущів уламок іржавої арматури, і ми, подумки перехрестившись, повільно і насторожено, як у фільмах про спецназівців, почали спускатися під землю, сходинка за сходинкою лишаючи за собою пройдені метри небезпечного шляху.
Раптом десь в глибині щось жахливо заторохкотіло. Було схоже на крупнокаліберний кулемет, але я цей звук вже колись чув раніше і, покопирсавшись у файлах пам'яті, я пригадав, що цей дражливий шум може належати відбійнику — як виявилось, так воно і було. Ми пройшли вглиб приміщення і зникли в пилюці, яка одразу ж вкрила нам одежу і волосся. Запахло сирою землею і цементом, а може, й нашою смертю; я втратив Сашка, а він, в свою чергу, крізь гарчання пекельного пристрою, крикнув:
— Тарасе, ти де?
— Я тут, брате — тут я, поруч… десь.
Оп…, я подумав, що я оглух — шум припинився, чутно було як хтось надривно кашлянув.
— Є тут хто? — вкотре задав я це дебільне питання, і, о боже…, як в кращих, витриманих традиціях американських блокбастерів, правда-що з відбійником на плечі замість кулемета, велично і хрупаючи дрібним камінням під ногами вийшов з туману в напівмороці неяскравої лампочки, міцної статури… грузин!?
— Вах, — тільки й додумався сказати я.
— Шіто, «Вах»? — спитав він якось різко.
— Нічого, — відморозився я, — вах, та й ГОДІ.
— Ета ві пришьлі на падмогу?
— Ми, — потім, подумавши, що гроші на квартиру можна заробити й іншим шляхом, додав: — Здається. Ми, мабуть, не туди потрапили, — промовив я лагідно, неначе боявся зхвилювати буйного душевнохворого.
— Как не туда папаль? — підняв він здивовано брови. — Все туда. Відалжьнікі?
— Ми, — ляпнув Сантьор зовсім не подумавши.
Тут грузин зовсім несподівано посміхнувся на всі зуби і м'яко промовив:
— Мєн'я зовут Гєла.
— Прям, як в Булгакова, — вирвалось у мене доцільне зауваження.
Гєла (скорочене від імені Георгій) навчав нас хитрощів будівничої справи і надзвичайно мене діставав: то молотка йому подай, то пензля, то сраку на повороті занеси…
Одного разу я не витримав і сказав відверто, щоб він, дорогоцінний наш гуру, брав свою сраку собі ж в жменю і давав їй на поворотах раду самостійно. Гєла надзвичайно обурився і, харкаючи ненашими словами, вперемішку-таки з нашими (тими, що з ненормативного лексикону), почав мені пояснювати, що ми з Сашком — два розпиздяї, які нічогісінько не вміють, і якщо він нам не буде показувати, так би мовити, вчити нас, то ми не виконаємо план і не відіб'єм свої гроші, а відіб'є їх він, і нехай ми не сумніваємось в тому, що Гєла, в цьому випадку, обов'язково пошле нас в те місце, яке навіть Макар зі своїми тупими телятами побоювався відвідувати. Я відповів, що мені однаково, куди Макар ганяв телят і де це місце знаходиться на мапі, і що відмовляюсь від його командування, що я закінчив три курси профтехучилища за будівельною спеціальністю, і знаю таке місце, яке навіть батько Макара обходив стороною, і те, що він, Гєла, може туди запросто сходити, я навіть вкажу дорогу і розповім детальніше — мовою жестів. Ми дуже посварилися, після чого Гєла сказав, що я буду працювати сам — я погодився, і на доказ того, що один я працюю дедалі краще, ніж в парі з ним, до вечора, я залив бетоном дві дверні перетинки. Перетинки впали ще увечері, майже мені на голову. Сашко з грузином ледве не захлинулись у власній слині — так реготали. Мене це надзвичайно обурило. Сказавши, щоб воно, це грьобане будівництво розвалилося до ранку і поховало під своїми уламками тих, кому дуже смішно, гаркнувши на Сашка, за те, що той сміється з друга і опинився на боці якогось сумнозвісного Гєли, пообіцявши Гєлі невдовзі привести в сраний підвал батальйон скінхедів — я вийшов на двір. Потовкся біля виходу, повернувся, побажав усім приємного вечора, показавши при цьому, де в сорочки рукава пришиті, вийшов на поверхню і покотився додому. Що робити далі — я не знав. Невдовзі, через два тижні, мав приїхати Симко. Було б незручно перед людиною, якщо б мене погнали з квартири. У нас же такі мрії. Заради них я тут, і потрібно… ні, просто необхідно боротися за подальше перебування в місті-герої. Обов'язково щось придумаю.