Удома Сашко сказав, що на грузина вплинули мої знайомства зі скінхедами і погрози навести їх на нього, тож Гєла пропонує мені не пороти гарячки, а приходити до підвалу знову і працювати в колективній ланці — але я, з наголосом вимовляючи слово, що зазвичай звучить після «Пішов він на…», відмовився.
— Бздить? — питаю голосно і з наголосом тріумфу в Сашка.
— Бздить, — впевнено він мені відповідає.
— Ну, і нехай бздить далі. Хай хоч весь підвал забздить, і ти теж понюхай, щоб так смішно не було — мені однаково. Скажи, що я непохитний, і метушусь в пошуках білих воїнів, а ще — прагну помсти.
Сашко й надалі ходив на примусові підземні роботи в каменоломню, заспокоював Гєлу, а я, з гітарою в обіймах, продовжив свої мандри. Я навіть досяг успіху: до вказаного терміну назбирав майже потрібну суму грошей (Сашко доклав те, чого не вистачало), і ми нарешті здихалися боргу.
— Куди далі, Саньок, на яку роботу?
Я лежав на матраці, палив цигарку і дивився крізь шпари повік на Сашка.
— Планую в охорону. Захотілося мені якоїсь стабільності, чи що, а то ці невизначені стрибки по Києву мене вимотують. А ти що пропонуєш? — каже Сашко, сьорбаючи свій улюблений суп, який готував постійно, бо до жаху, який читався великим шрифтом в його блакитних очах, боявся запорів.
— Не знаю ще, але, мабуть з тобою піду, — видихаю я разом із димом своє припущення.
— Ти дивись, — застерігає Саша — там твої сережки повитягувати прийдеться, зачіску, я так думаю, теж заставлять змінити, — мовив він підіймаючись з-за стола і прямуючи до свого матраца. І нагадав урешті:
— Там, як у армії.
— Тоді самі будуть охороняти свої магазини, — зле буркнув я. — Волосся, сережки… Там, що, пансіон благородних дівуль?
— Не хвилюйся, завтра підемо і про все дізнаємося. Підійдеш — візьмуть, а ні, то що з того? Що, мало роботи в Києві?
Сашко вже лежав, і видно було, що вечеря на нього встигла подіяти, і його розморило на сон, але він ще тримався (принаймні намагався) за цей ясен світ. Санін голос все тихішав і тихішав, заспокоюючи мене, а невдовзі й зовсім затих. Я докурив цигарку, недопалок викинув через вікно, що було без шибки і, накинувши на себе ковдру, заснув.
Наснилася якась маєчня:
Я сиджу на зборах. Стіни і трибуни актового залу, в якому я знаходжусь, майоріють червоними прапорами. Йде-повзе червона агітація в корінні наочна. Навколо купа незнайомих людей — від цього якось робиться неприємно, дещо навіть не по собі. Трибуну осідлав гарно поголений молодий чоловік приємної зовнішності в чорному костюмі з приколотими до грудей червоними стрічками, і, розмахуючи руками в густому повітрі, а-ля Ленін, викрикує в товариство, що зібралося:
— Радісніше потрібно бути, радісніше, товариші. Від цього напряму, доповідаю вам, залежать удої молока на фермах наших колгоспів, а також збір зерна на полях, меду на пасіках, томатів на городах, кількість народу у чергах, колорадських жуків на картоплі та вашої свободи, шановне моє товариство.
Потім на сцену з трибуною піднялася жінка вбрана в чорний брючний костюм, з якимось кавеликом волоссям на захлялій потилиці. Вона підійшла до чоловіка ззаду і, ухопивши його за чуприну, впечатала писком в трибуну. Раз за разом, рух за рухом — вона натовкла йому мармизу так, що на нього годі було дивитись. Після екзекуції вона сама стала до трибуни і, перекривляючи його завзятий вираз обличчя, жестикулюючи так само, як і він, звернулась, використовуючи святковий наголос, до товаришів, які сиділи, пороззявлявши роти і з цікавістю спостерігали за розвитком подій на сцені:
— Шановне товариство, йдіть на хуй! Усі! Збори прошу вважати закінченим.
Після цих громових слів, вона розвернулась і стройовим кроком почеканила десь за куліси. Зал підвівся і навстоячки аплодував жіночці з кавеликом на маківці.
Я здригнувся, подивився сонними очима на батарею (перше, на що натрапив погляд), труснув кілька разів головою, виганяючи дебільні сновидіння і, витягши цигарку з пачки, закурив.
Наступний весняний місяць травень приніс на своїх духмяних зелених крилах Симка. Я був дуже радий нашій зустрічі. Симон з'явився, як дід Мороз: із здоровенним клумаком за спиною і приніс із собою гарний настрій та види на перспективу в заняттях музикою. Ми одразу ж почали — взяли у нашого знайомого, Олега, гітару, налаштувались і, так би мовити, відновили наші репетиції. Ще Симкові потрібно було знайти роботу, бо за квартиру платити треба кожен місяць, а в нашій комуналці платити мали всі. Симко вирішив далеко не ходити і повторив наш із Сашком героїчний подвиг — влаштувався в маркет. Його поставили на морозильний відділ, звідки він одразу ж приніс нежить і неприємні спогади про минулі зміни. Там йому дуже не подобалось. Люди там виявились непривітні, колеги теж м'якістю не відрізнялись, були грубими й немилими, а платили так мало, що й цукру не купиш, щоб усю ту сіль заїсти. Хоча Симкові там було не місце — він туди подався, а раз подався — значить дурень, а раз дурень — то там йому й місце.