Выбрать главу

Мене заводило дедалі дужче. Обличчя розчервонілось, тон голосу підіймався до максимальної висоти. Я знав, що від моєї відвертості, красномовства і переконливості залежить вся кампанія. Почувався, щонайменше, Леніним на броневику і, завзято жестикулюючи руками, продовжував:

— Це шанс, лотерейний квиток, який нам вручила, я впевнений в цьому, вища сила. Сама Доля протегує нам.

Я згоден терпіти злидні, я буду вести життя, гідне мешканця Спарти, і кажу, що це мене не похитне і не оплавить, а тільки загартує. Скажу лишень, що коли ми не скористаємось цим шансом, іншого в нас просто не буде. Коли дивлюсь в майбутнє, так, потайки заглядаю, то бачу старого діда, якому усього сорок років, у якого є лише мотоцикл, гітара і геморой зі збільшеною простатою. Це всё, звісно, не так уже й зле, але річ у тім, що там не має того, чого я хочу побачити. Я хочу бачити ІНШЕ. Не знаю, як вас, хлопці, але мене таке майбутнє зовсім не влаштовує.

Я хочу бачити ІНШЕ. Я хочу залишити після себе не купку жалюгідних спогадів, які розвіються з часом і помруть разом з тими, хто їх зберігав, або, навпаки, не міг їх позбутися. Я хочу пам'яті. Ні, не вічної пам'яті, хоча не буду казати, що не претендую на неї також. Так, може, це й хвороба, психічний розлад нервової системи, такий собі маніакально-депресивний психоз, викликаний надмірно завищеною самооцінкою, чи ще щось… Але я не відступлюся від свого. Це життя дано моїй свідомості лише один раз, і свідомість моя, розриваючись, кричить. Я чую, як від напруги лускає шкіра на її обличчі, як розходяться шви від відчаю і потреби. Я відчуваю її потребу. Боротися або вмирати. Серед загиблих бути не бажаю, — відрізав я і глянув на слухачів: Славко, за звичкою, відкопиливши нижню губу, дивився на мене, кліпаючи, блакитними велетенськими дзеркалами своєї, по-дитячому світлої і наївної, душі. Юрко, насупивши брови, замислено дивився на колонку. Барабанщик Мирон, сидів на колонці, в котру втиснув свій погляд Юрко і стукав по ній паличками. Мене підтримав лише Симон. Симон, серце нашого колективу, яке неодмінно стукає в такт — я впевнений, найкращій музиці світу — музиці життя.

Я розповів про умови і перспективи життя в комуналці, правда, сам бачив їх дуже невиразно, хоча й не мав сумніву в одному — буде нелегко. Юрко, Мирон, Славко, ті, хто навчався, відповіли, сумно трусячи гривами, відмовою. Симон не вчився ніде. У нього, як і в мене, в житті була єдина улюблена справа — музика, і справу цю він любив, поважав і дуже добре вмів грати. Але Симон не міг одразу їхати зі мною — у нього була дуже страшна хвороба, що називалася цукровий діабет. Це справді важко, однак він погодився. Начхав Симон на старе життя і приєднався до мого спецзагону мисливців за щастям. Йому потрібно було через місяць лягати в лікарню, а потім він обіцяв приїхати, і я, звісно, був цьому надзвичайно радий, але їхати було потрібно реально зараз, а грошей в мене не було зовсім. Сказавши, що репетирувати не буду, і позичивши у Мирона грошей, я поповнив рахунок і почав телефонувати друзям, які, з ймовірністю бодай на два відсотки, захотіли б зі мною поїхати. Я вже витратив майже усі гроші на рахунку й почав надсилати повідомлення — так дешевше. На мій поклик відгукнувся Сашко Брагар, мій товариш, з яким я любив покурити та часом випити чогось міцного. Взагалі, дуже веселий хлопець. Він зізнався потім, що отримав від мене листа, коли сидів у туалеті. З часом я зрозумів, що друга, оголена на той час, половина його тіла, власне, й змусила Сашка піти «подумати» й була йому радником в тій ситуації. Та попри все, Саня мене дуже виручив і влаштовував цілком. Він позичив грошей у своєї мами, яка позичила їх у добрих знайомих. Мені ж ніхто не давав — усі образились на мій спонтанний від'їзд й через те не захотіли мені допомагати. Не надто глибоко замислюючись (кожна секунда була дорога), я заклав свою відеокамеру в ломбарді за п'ятсот гривень. Розрахункові гроші з моїх бубликів повинні були перерахувати наприкінці місяця, і я, залишивши інструкцію, як отримати назад камеру, та написавши на дружину доручення на отримання моєї зарплатні за два місяці, взувся, одягся, звалив сумку з усяким гімном, яке може в новому житті знадобитися, на плечі, подався у свою велику мандрівку…

Із Сашком ми домовились зустрітися на вокзалі об одинадцятій ранку. Він, як завжди, запізнювався. Я дуже нервувався, але в глибині душі знав — він обов'язково прийде. Ще через п'ять хвилин подумав, що ні, він просто не може не прийти. Ще через десять думав, що це знаки долі й це падло зовсім не з’явиться. Аж ось я звеселів, усі погані думки мене покинули — іде нарешті. Тягне здоровенну торбегу. Я кинувся йому на допомогу, ледь на радощах не розцілувавши Сашка.