— Ще скажи на бобіни, — сердився Симко, — нам потрібен принаймні комп.
— Слухай, Симоне, я це добре розумію, але звідки нам, жебракам, його взяти?
Я розвів руками і виразив на обличчі нерозуміння. Що я ще мав виражати?
— Можна поїхати в Шполу і записатися в Будинку культури на міні диск. Мені дозводить директор — я це напевне знаю, — розмірковував Симко.
— Можна, — казав я, — можна, але, за який хрін ми туди поїдемо? — потім подумав, почухав, як це буває, потилицю і додав: — Добре, за хрін, то ще одна справа. Коли? Нам потрібно працювати, щоб сплачувати за комуналку, а якщо ми будемо роз'їжджати по Україні, записуватись, — це ж буде тривати не один день, а принаймні три-чотири, може тиждень, це залежно від того, скільки пісень ми підготуємо. А ти знаєш, що чим більше, тим краще. У нас є реальний шанс не повернутися до Києва, хоча б з тієї причини, що не буде куди, бо з квартири нас поженуть поганою мітлою, а бомжувати мені чомусь не хочеться.
— Не хочеться? — перепитує Симко.
— Ні, — мотаю я головою і виказую своє незадоволення — не хочеться.
Симон зітхає:
— І мені чомусь не хочеться. А що ж робити?
— Будемо репетирувати й надалі, а там подивимось по обставинах, — заспокоюю я друга, а в самого на душі коти ригають.
В очах моїх мигичить дощ, а на душі вирує хуртовина.
Я пам'ятаю, наче це було учора, твої написи на стінах.
Виводила моє ім'я на спітнілих шибках сірих квартир:
Моє дитя і моя мати — Україна.
Образливо до сліз, що ти не на своєму місці. Можливо, ще рано, ще не поспіли твої плоди для того, щоб їх можна було б споживати. Є в тебе, як ти вважаєш, талант — так чому ж ти відриваєш від себе шматки, щоб вижити? Чому тебе не годує твоє вміння творити? Ти не такий, як УСІ. Ти твориш: складаєш пісні, вірші, пишеш музику, слухаючи яку, люди в переходах зупиняються і просять ЩЕ, пишеш картини, але не знаєш, як це вміння реалізувати. Як сліпе цуценя, тикаєшся з одного глухого кута в інший, а проходу не знайдеш. Куди не кинешся — ніхто не хоче тобі допомогти. Та й не потрібна тобі якась особлива допомога — нехай би вказали тільки напрямок, а далі впораєшся сам. Ти зможеш обов'язково. ТИ МОЖЕШ! Розбивати стіни чолом — це вже твоя звичка. Які там курси виживання в джунглях Індокитаю? Про що ви таке кажете? Вони і близенько не падають поруч із курсами виживання — і щоб при цьому не опуститися до рівня покидька — у великому кам'яному мішку, де нікому немає діла до того, хто ти взагалі такий і які в тебе проблеми. Руками замахають, і загундосять під ніс скоромовкою: «Не чіпай нас, ми й так заклопотані. Он бачиш, навіть в метро ми весь час поспішаємо, а ти, такий наївний, зі своїми проблемами… Ех ти, дурень». От так воно постійно й трапляється. «Світ не без добрих людей» — це бородате формулювання мене дратує, як комар уночі, що дзижчить над вухом, настирливо вимагаючи моєї крові. У світі, мовляв, ще є добрі люди. Це, виявляється, вимираючий вид такий. Моє ставлення до цього таке — у світі абсолютно добрих людей не буває. Всі клали на тебе і твої проблеми. Усі, починаючи з батьків. Звичайно, роблять вигляд, навіть десь допомагають, але з'являються інші проблеми, і застарілі вже на той час стають не актуальними, але ж вони залишаються. Їх ніхто не відміняв спеціальною постановою. Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви — спочатку болить, а потім навіть кайфово. Звикаєш нікому не довіряти. Читаєш комусь свої оповідання або вірші, і не віриш, коли тобі кажуть, що вони дуже гарні. Вдивляєшся в очі йому — він же очима блукає десь по підлозі. Життя — це не просто термін, відведений для того, щоб його прожити, це випробування на те, чого ти вартий. Якщо ти опускаєш руки, коли в тебе щось не виходить на шляху до мети — гріш тобі ціна. Якщо йдеш невпинно, стискаєш кулаки, коли боляче зціплюєш зуби на холодному вітрі, дивишся застиглим поглядом уперед, туди, де знаходиться твоя ціль, груди твої забирають повітря, щоб додати тобі сили, а м'язи лускають від бажання, яке розпирає тебе зсередини — ти фанатик, і якщо тобі поталанить дійти до мети, якщо на півшляху не звалить тебе безсилля, — ти ПЕРЕМОЖЕЦЬ. Переможцем називатись може далеко не кожний — це велике звання людини, якій його не купили і не подарували на день народження, але яка це звання завоювала, віддала роки життя, літри своєї крові, нервів, стогнала, але йшла, ламала нігті, коли чіплялася за землю, і, все ж таки, перервала фінішну стрічку. Коли кричали, що ця людина ні до чого не здатна, що зусилля марні і шлях невірний. Кричали навздогін, що ти ще, мовляв, повернешся і попросиш. Хера вам! Якщо не загнуся, то я теж дійду — навіть приблизно знаю, куди. Я вже відчуваю запах. Дійду сам, і не потрібні мені ваші подачки. Моє життя не буде нескінченним, нікчемним шляхом — воно набуде кольору ще більше яскравішого за той, який є вже зараз, і засяє так, що засліпить багатьох. Я відчуваю, що це навіть не я кажу — це промовляє сила, яку в собі відчуваю, той хист до мистецтва і те бажання, що волає в мені: «Стань великим. Донеси свою думку до світу. Нехай тебе почують душі і побачить небо. СТАНЬ!». Я обіцяю своїй силі, що стану, і якщо буде інакше, то хай я вибухну від її смертоносного тиску, і мене зневажить якесь недружне до мене видавництво, чи продюсер, що відмовить мені в останню мить мого життя.