Окрім «Галеона» — таку назву мав корабель-готель — ми з Вітьком узяли ще декілька об'єктів, на котрі потім ледь встигали. Грошей він мені не давав, казав, що це шкідливо для здоров'я. Я на те сказав, що він ризикує втратити своє, внаслідок того, що моє сильно окріпне без грошей. Але то були жарти. Грошей, я це бачив, не було. Точніше вони були, але їх нам видавали частками, і тому їх постійно не вистачало.
Зранку ми тягнулися на «Галеон», який я ненавидів. Щоб дістатися до корабля, нам потрібно було півгодини їхати в маршрутці, а потім ще йти п'ять кілометрів пішки — це дуже вимотувало мене. Про товстого Вітя я взагалі мовчу — його сопло так важко дихало, що я за нього інколи хвилювався. Я, останнім часом почав чомусь називати його Вітя, з наголосом на останній голосній літері, на закордонний манер. Потім дійшло до того, що я взагалі перестав відмінювати його ім'я.
Ми закінчували з «Галеоном» по обіді, а потім знову маршрутка, метро і подорож в дві години довжиною на новий об'єкт, а після нього ще на інший. На останньому ми нерідко лишалися ночувати. Там був диван, мікрохвильова піч, ванна і все, що потрібно для того, щоб не засмердітися і не загинути від голодухи.
Із Вітькових розповідей про те, який він дурний до роботи — я побачив, як Вітя повільно лазить по об'єкту, як велична хмара, як медуза, навіть з хворим слоном його можна порівнювати, але порівнювати його з працьовитим роботяжкою було б невихованим, нестерпним хамством. Ще я побачив, а вірніше почув, як Вітя хропить — він це робить з маніакальною завзятістю, наче навмисне. Тільки-но ця хмара влягається до свого ліжка, як одразу ж починають лунати його громоподібні утробні гуркотіння. Гроза… Я цікавився, як реагує на ці просто надприродні звуки його дружина. На що він з цілковито невимушено відповідав:
— А вона спати лягає раніше.
— Як раніше? Це у вас так заплановано в сім'ї? Ти лягаєш пізніше, щоб вона не чула твого хропіння? — щиро здивувався я.
Вітя, вдоволений, що хоч чимось зміг мене вразити, задоволено кивав головою.
— Ну, ти й альтруїст.
Ще, Вітя прокидався завжди «дуже рано», так, як він мені і розповідав. Так рано він вставав, що, коли глянути на екран телефону, то можна там побачити незчисленну кількість пропущених дзвінків від замовників, які чекали на Вітя-порося і були дуже незадоволені його повільною роботою, а також в очі кидалась купа sms-повідомлень з погрозами від тих самих розлючених замовників. За старим нашим звичаєм саме Вітя оголошував підйом. Під час його дратівливих ранкових бурчань, наздогад того, що вже пора вставати, я ще дрімав. Звісно, що всі до одного дзвінки були мною почуті, але, в мене ж є командир, і, поки його широка спина не заворушиться, а велика дула не підніметься, доти і я не встаю. Мабуть, я ще ледачіший за нього.
Були з Вітем і веселі моменти. Їхали ми одного разу в метро. Я, за звичкою, щоб витрачати свій вільний час з максимальною віддачею, дістав книжку і навстоячки (сісти не було де) почав її читати, а Вітя примостився позаду, прямо посеред вагону і схрестив руки на пузі. Поїзд почав швидко набирати оберти і тут… раптом машиніст різко вдарив по гальмах. Не знаю, може кицька якась по рельсах лазила або їжачок, але по гальмах він дав, як чорт.
Не помітивши, як, але я успішно опинився у якоїсь літньої жіночки на колінах. Мій та її здивовані погляди зустрілись. Вона мені посміхнулась — я теж. Вибачився і покинув її гостинні коліна, а Вітя, як мамонт, побіг по вагону, змітаючи все живе на своїй дорозі. Нарешті впав, зі страшенним — правда — грюкотом впав. Як мішок з чимось неприємним і погано пахнучим, впав. Так вийшло, що від підлоги його відокремлювала дівчинка, котрій в цей день дуже не пощастило. Вітя мене ще довго діставав з приводу цього випадку. Як виявилось — вона йому дуже сподобалась. Він казав, що в неї дуже великі блакитні очі і ніжна оксамитова шкіра рук.
— Великі очі? — перепитував я і аж закашлювався від сміху. — А які в неї повинні були б бути очі? Такий слоняра звалився на голову, що я дивуюсь, як вони взагалі не повилазили. Їхало собі дитя на навчання або ще за чимось, ні про що не турбувалось, а тут, як сніг на голову, такий впав парубок щокатий, звір такий дивовижний.
Вітя не ображався — він давно звик до моїх жартів.
Ще був один цікавий, як на мене, випадок. Ми з готелю на воді «Галеона» повертались додому. Навколо пустеля, але при дорозі ростуть деревця. Літо, птахи цвірінькають, і собака, що біжить нам на зустріч. Великий такий собака — німецька вівчарка, та ще й без хазяїна. Я саме розмовляв з Вітя про майбутнє. Ми фантазували з приводу нашої співпраці, як ми будемо відомими скульпторами і художниками, і в нас буде багато замовлень. Я розписував Вітя всі пишноти, що стояли мені перед очима. Наші приємні трудові дні і не менш приємніші уїкенди будуть проходити неодмінно в злагоді і взаєморозумінні. Я жестикулював руками, як диригент перед оркестром.