— Яку б ти машину собі хотів? — спитав я у Вітя, і не дочекавшись його відповіді, відповів за себе:
— Я б, наприклад, хотів мотоцикл.
Весь час я йшов попереду, а Вітя плентався за моєю спиною — так було завжди, і раптом я вловив якусь монологічність нашого діалогу. Розвернувся у бік товстуна і не побачив його там. Натомість, я побачив на дереві, що росло неподалік, а вірніше, я ненабагато від нього відійшов, здоровенну дупу Вітя, яка була до того ж обтягнута білими шортами, що надзвичайно контрастувало з зеленим листям крони дерева, з-за якої і звисала вище згадана дула. Він злякався песика. Я його ледве виманив з бідного деревцяти, яке навіть трішечки прогнулося. Вітя, ще до самісінької дороги озирався, чи немає за нами хвоста, переважно волохатого.
Вони зустрілись випадково. Була вечірка, і Він її не минув. Її звали Ярина, а Його… Його просто звали, а інколи й ні. Почали зустрічатися. Їхні стосунки були романтичними. Так, їх сміливо можна було б так назвати. Кохання — щось дуже схоже на те.
Ярина навчалася в медичному коледжі, в тому містечку, де Він жив з самого його народження. Сама вона мешкала в сусідньому. Зустрічались вони майже рік, а потім вона повинна була їхати додому. Як завадити цьому? Це ж кохання, а на відстані вони втратять зв'язок, і все, що так розцвіло й запахло, загине — коханню теж потрібна енергетична підтримка. Цього не можна допустити. Він пішов на важливий крок — попросив її руку і запропонував своє серце.
Жити вони перебрались до неї.
На ту пору Ярина вже була вагітна.
Здоровенна будівельна споруда, в котрій жили її брат, мати і Він зі своєю молодою дружиною. Його сильно дратували сусіди по будинку або, вірніше сказати, ті люди, для яких Він сам став сусідом. Дуже дратували.
Одного дня Він звільнився з роботи, склав свої речі і зібрався їхати до рідного міста. Жінку з дитиною не полишив, але й не запросив. Стосунки між ними останнім часом складались теж не зовсім вдало. Запропонував їй зробити вибір самостійно.
«Хочеш, можеш залишатися з мамою і братиком, а хочеш, можеш їхати зі мною».
Вона поїхала за Ним. Вона могла б за Ним поїхати і на Північний полюс, якщо б Він її тільки гукнув за собою, але, для Нього стосунки змінили курс. Він почав тікати з дому і причому робив це постійно, лише б не залишатися в хаті ні на Мить довше, ніж це можливо. Декілька разів вони навіть пробували розійтись, але повертались — вона поверталась.
Якось вона поїхала до своїх батьків на тиждень. Коли повернулась, його вже не було. Виїхав.
Я йду, щоб не повертатися.
Я йду, щоб назавжди.
Інколи, так хочеться за спину озирнутися, але інколи — це тільки інколи.
Мене пригнічує те, що я дуже паскудно вчинив щодо своїх близьких людей. Моя дружина і мій маленький син залишилися без чоловіка і без батька. Я наче помер для них. Мій мозок нівечать сюжети, у яких маленький Романчик питає в своєї мами про місце мого перебування, а Ярина щось вигадує. Її добряче діставало те, що в її двадцять років, вона залишилася без чоловіка, та ще й з дитиною на руках. Сама по собі Ярина — мужня і добра натура — вона дасть собі раду в цьому житті. Вона мені вибачить. Добра, ніжна людина, а я — покидьок вищої проби. Покидьок, який вирішив, що важливіше для нього буде займатися більш глобальною справою, ніж виховувати дитину і жити в злагоді зі своєю половиною. Може, найважливіше в житті заняття — це й є якраз сім'я? Але ні — я вирішив інакше. Я поставив мету для себе довести людству, що я не просто білкове поєднання, організм, який тільки й може, що їсти, спати, ходити на роботу на завод, робити дітей, тягатися з дівками, засмічувати планету своїм трупом, що, врешті-решт — я можу зробити набагато більше. Я МОЖУ!!! Я можу увічнити своє ім'я заради того, щоб довести — це може зробити кожен.
Кожен поет на своєму творчому шляху обов'язково напише вірші про кохання, про смерть і, неодмінно, про хуйню. Я теж поет. Поетів небагато — багато тих, хто вважає себе поетами (можливо, що і я належу до цієї категорії). Але бути поетом зараз непрестижно. Я переверну проклятий світ, в якому ми живемо. Мої вірші і пісні будуть співати навіть через тисячу років, звісно, якщо людство до того часу ще не з'їсть усю на планеті екологію, не розчавить усе святе і, взагалі, не повбиває одне одного. Ця ідея невгамовно б'є молотом по рейках моїх скронь, тягне мої жили, за допомогою серця качає червону густу рідину по венах мого тіла, даючи мені Надію і Життя. Я божевільний. Я маніяк. Я знаю, що це саме так, але, здається, що саме душевнохворі люди найщасливіші в житті. Бо вони віднайшли себе в світі власних фантазій. Наполеоном називає себе смішний чолов'яга. Він смішний, до кашлю смішний в цьому нісенітному капелюсі — але справа в тім, що він насправді Наполеон, бо він вірить в це свято, не вагаючись. Його казкові кораблі успішно розбились об рифи реальності. Але в тій країні фантастичного безглуздя, де він перебуває, усі бригантини благополучно приходять в порт, а їхні щогли дзвенять від вітру, що наповнив вітрила. Господи, знову я почав за здравіє, а закінчив за упокой.