Я почав зауважувати, що Вітюня мене злісно дурить на гроші. Серед недоліків, притаманних йому, був такий, як патологічна жадібність. Ще він завжди думав, що хитріший за всіх — в цьому його непрохідна дурість. До того часу, як відбулася ця подія, себто, коли я дізнався про вади Вітя — він уже мешкав зі мною в комуналці, куди я його гостинно запросив по доброті душевній. Там і так вже зібралося чимало народу, але, як я вважав, Вітя не буде зайвим. У мізерній квартирці, зі смішною квадратурою, жили-поживали: Я, Симко, який поринув з головою у світ телефонів, Сашко, якого я давненько не бачив, бо його графіки були несумісні з моїми, Славко, що приїхав до нас, як він вважав, займатися музикою, і побачивши, як усі закисли в роботі — сам впав у відчай, і Вітюня. Товстун Вітюня, який хропів на всю квартиру і тому вважався найстрашнішою людиною в комуналці. Ми не переймались тим, що нас так багато. Нам, навпаки, було цікаво й весело разом. Коли у когось чогось не було вдосталь, йому завжди допомагали ті, в кого цього «чогось» було хоч трішечки. Таке собі братство — це було добре.
Якось до нас вранці завітав хазяїн квартирки, бос індійської мафії, і гостро поставив на порядок денний одне питаннячко. Виявилось, що Макс — мій друг, який жив тут раніше, працював на фірму, котра утримувала дану квартиру і, власне кажучи, директором якої був наш господар. Тому Максові дозволяли тут жити. Згодом, Макс, за допомогою невідомих мені чарів, відкинувся з фірми, але залишався мешкати, а потім і ми, на його місці. Директор був не дуже перебірливий в словах, і ламаною українською мовою, котра тісно перепліталась матірною лайкою, пояснив, що, займаючи цю площу, ми повинні в обов'язковому порядку працювати на фірмі, себто батрачити на будівництві за мізерну зарплатню по дванадцять годин на добу. Я відмовився, сказав, що в мене алергія на цемент, на кельму з молотком і на керівництво, особливо тоді, коли його представляють такі громадяни, як пан директор та його офісна зграя. Сашко, що стояв поруч, притулив долоню до живота, скривив мармизу — у нього теж несподівано з'явились гострі алергічні симптоми. Хазяїн хати сказав, щоб ми виміталися з квартири якомога скоріше, і пішов геть, грюкнувши за собою дверима.
Упродовж місяця нам потрібно було знайти собі нове житло — це активізувало мою розумову діяльність. Важке місто, дуже важке, але від нього залежить моє майбутнє — майбутнє моїх мрій. Це місто без зірок — воно вичавлює з себе тих, хто слабкий. Чавить, як я вранці зубну пасту з туби, тих, хто приїхав сюди повисіти, або на заробітки. Однак такі, як я, ідіоти все ж тримаються за це місто, наче за останню в житті соломинку, простягнену рукою самої Долі.
Я полишив Вітя сам на сам з його повільно повзучими об'єктами. Потім зробив те, чого, мабуть, прагнув ціле життя — послав усіх командирів під три чорти, і став, як наша славна Україна, самостійничати. Наступним і постійним на деякий час місцем роботи для мене став підземний перехід станції метро «Палац Спорту». Я просто брав свою гітару і ходив туди грати, не питаючи ні в кого дозволу. Розчохлював свою «Ленінградку», кілочками обережно підтягував струни, чохол кидав на землю і починав працювати. Ця робота мені дуже подобалась. Повз мене пливла течія. Жива ріка, пружна і сильна, поспішала невідомо куди. У такі миті світ завмирав для мене. Я перебував наче в іншому вимірі. Там усе те саме: стіни такі ж сірі і непривітні, підлога, вимощена плиткою, постійно запльована і закидана сміттям, хоча там невтомно гребуться прибиральниці — і я стою. Лівою рукою переставляю акорди, бігаючи по грифу пальцями, а правою вимахую ритм — виходить музика. Повз мене проноситься зі скаженою швидкістю течія натовпу. Потім я бачу у своєму чохлі двогривенну купюру, а навпроти, біля протилежної стіни, дівчинку, що стоїть, притулившись до нагрітого за день мармуру. Ми стоїмо навпроти один одного: я граю, а вона дивиться на мене і уважно слухає. Між нами, вируючи краплинами життєвої енергії, пропливає, як летить хуртовина-ріка. Деякий час дівчинка присутня в моєму особистому вимірі, і я тримаю з нею невербальний зв'язок, — вона телепатує мені про те, що їй дуже самотньо в цьому житті без друга, а я їй телепатую про те, що на цій планеті всі такі. Потім вона повільно простягає руку перед собою і хапається за ріку — зникає, наче її і не було ніколи. Течія потягнула її за собою, з космічною швидкістю набираючи оберти. Мені здається, що ця ріка довжиною у вічність, адже, як на мою думку, вічність саме й полягає в тому, що все навкруги змінюється, стає іншим, утворює нові форми, пробуджує нове життя. Вічність полягає в кінці однієї субстанції і в початку іншої. Вічність полягає в постійній зміні. Вічність потребує постійних змін — це цикл.