Я залишився сам. З часом мара почала минати — я зіткнувся з реальністю. Потроху люди кидали гроші, і не так вже це, як марилось раніше, було швидко. Я грав пісні переважно українською мовою і знаходилось немало шанувальників мого мистецтва. Люди зупинялись, прислуховувались, задоволено кивали головами і зі словами:
— За українське не шкода, — кидали мені гроші, хто скільки міг. Вони мені дуже допомагали на той час, а я їм за це був вдячний і з радістю дарував те, що мав — мою музику, музику своєї країни. За день — за моїми підрахунками — я мав близько п'ятдесяти гривень. Інколи міг заробити більше — інколи менше. Я перестав ночувати вдома. То з одними, то з іншими ходив тусити до парку, де, на відміну від Майдану, я знайшов нарешті спокій. Брав декілька літрів пива в сусідньому кіоску і йшов до парку Шевченка. Там було менше бидлоти, присутність якої останнім часом вже почала діставати, і яка тільки те й робила, що випрохувала на горіхи. Поприїжджають усілякі Васі і Петі (перепрошую, якщо назвав когось по імені. Так вже повелось, що недоумків саме так і називають. Мабуть, один з Василів у давні часи щось таке утнув, що після цього весь рід Васильський був проклятий і затаврований клеймом дурня і суцільного лоха. У мене, наприклад, є купа знайомих, котрі носять це ім’я з гордістю, і не тому що вони дурні, а тому що це їхнє ім'я, і їм начхати на те, хто які думки з цього приводу має, а потім влаштовують нікому не потрібні фестивалі.
— Куди йдемо? — питає Вася, а Петя йому відповідає:
— Куди, куди, — звісно, що на Майдан. Ми ж не знаємо більше місць, де можна втулити свого писка.
Вася з радістю погоджується, і ця гарна компанія по дорозі на славетний Майдан Незалежності чіпляє якогось Гришу. Потім кожен з них кидає по півкіла водяри на груди і вони йдуть показувати суспільству один з яскравих прикладів деградації, або, влучніше сказати, дееволюції людства.
Я теж приїхав до Києва з провінції. Я теж ходив на славетний Майдан, бо не знав, куди можна було ходити ще. Мені там деякий час навіть було цікаво, та потім я зрозумів, що існую на Майдані поруч з такими ж провінціалами як і я. Мені ж, насамперед, хотілось змінити цей периферійний колорит на щось інше — більш світське. Якщо я тягнувся до науки — мене цікавила література, музика, художня творчість — то вихідців з маленьких містечок здебільшого цікавив вміст їхніх склянок та кількість розбитих мармиз на їх бидлячому шляху. Потім Київ їх виштовхував. Вичавлював з себе, а неприємні спогади про провінційне іго залишались.
Персонажі нашої кімнати несподівано для себе прийняли рішення, в усьому бойовому складі, з Вітя включно, вирушити останній раз на Майдан, попрощатися, а потім шукати нове місце тусовки. Чи надовго? Адже нас підштовхували строки квартирного питання. Ми купили на майже останні гроші чотири пляшки бальзаму «Дев'ять сил», а потім, ухопивши наші гітари, рушили повисіти за місцем призначення. По дорозі ми випили наші пляшки і в піднесеному вже настрої приповзли на багатостраждальний, понівечений шрамами політичних революцій і хуліганських витівок «Майдан». Сісти вирішили біля Лядської брами — мене чомусь цей войовничий янгол заспокоював. Ми з Симоном почали розігруватися на гітарах і, почувши звуки музики, як мухи на… раду, до нас стали підходити люди, щоб слухати все це діло ближче. З часом людей стало, як на мій погляд, чимало. Одні сіли на сходах, інші на лавочках, а ті, кому місця не знайшлось, посідали на металевій огорожі, біля куполу «Глобуса», що стирчав з-під землі. Було дуже приємно, що в нас є слухачі. Вони інколи просили заграти щось на замовлення, за це купували пиво або щось іще і слухали, затамувавши подих. Було, дійсно, дуже приємно відчувати себе центром усього цього руху.