Я навіть трохи розгубився.
— Ти мені теж сподобалась, але я собі дозволити таке…, — почав було я захмелілим від пива і різким від хвилювання голосом, але вона м'яко затулила мені рота своєю оксамитовою ручкою.
— Зачекай, — посміхнувшись мовила вона.
— Я чекаю, — прогудів я трубою крізь руку.
— У мене не було чоловіка вже дев'ять місяців.
— Ти що, була вагітна? — здивовано запитав я, закидуючи брови на потилицю.
— Дурний, — вона й далі посміхалась. — Ну, ніхто не подобався. Не важливо. Дев'ять місяців!!! Ти можеш собі уявити: стільки часу без сексу?!
Я, котрий цноту втратив майже в дев'ятнадцять, і то, випадково, багатозначно промовчав. Спрямував погляд свій десь у далечінь, щоб не виглядати ідіотом.
— От бачиш… І тут з'являєшся ти… Ти мені сподобався, і я одразу щось до тебе відчула. І ще… розумієш, у нас прикол такий є: мені Аня постійно бажає знайти свого персонального троянського коня. От не повіриш, але все так і було. Мене всі дівчата жартома кликали Оленою Троянською. А тут, він сам, тобто ти, троянський кінь, береш мене і знаходиш. Ну, коли з'явився ти — це одне, а запис на папірці, то вже інше — то знак. Знак моєї Долі, котра підштовхує мене на вірний шлях — вказує на правильний напрямок.
Вона ковтнула пива. Ми помовчали, як це роблять в бразильських «блокбастерах», і Оленка, вже п'яненька, продовжила далі:
— Знаєш, яким самотнім буває життя? Ти працюєш, навчаєшся, у тебе є батьки, люди, яких, якщо відкинути умовності, можна назвати друзями, захоплення, але одного разу помічаєш, що дні життя, які починаються тим, що прокидаєшся, і закінчуються тим, що засинаєш, — заповнюєш чимось липким, і робиш це штучно, навіть примусово. Насправді вони не заповнюються. Якщо хтось думає, що це не так, то дуже помиляється. Ці дні повинні заповнюватись самостійно, природно — нектаром життя, який це життя і породжує. Немає того, хто розділив би з тобою твої думки в повному їх обсязі, доторкнувся до тіла, обійняв би врешті-решт.
Мені було її шкода, адже щось схоже я й сам колись відчував — ці особливі стани душі. Я навіть міг їх назвати: Депресія, Печаль і Нудьга, що, зрештою, ходять завжди вкупі. Цього вечора ми з Оленою не тільки відверто поспілкувались, а й добряче напились пива, і її в паузах просто почало вимикати. Вона мешкала в гуртожитку, десь біля Індустріального мосту, і глянувши на годинник, я зрозумів, що туди вона запізнилась ще три години тому.
— Ну, що, будемо якось вирушати? — запитав я свою обранку, яку вкотре уже вимкнуло прямо посеред розмови.
— Буль-буль, — відповіла вона привітно крізь сон.
— Ну, добре, — і я звалив її собі на плечі й потягнув. Вона, здається, не заперечувала… Кінцівки її хиталися з боку в бік, як плетені батоги, і в руці вона тримала, немов бойового червоного прапора, пляшку пива. Моєї богатирської сили хватило ненадовго — лише до вулиці. Подолавши ці триста метрів, я відчув себе, щонайменше альпіністом, котрий зійшов на Еверест. Промайнула думка про таксі. Я обережно її відігнав — закінчувалися гроші. Потім подумав про те, що до моєї оселі чимчикувати десь близько двох кілометрів, а такими равликовими темпами, це зайняло б години дві, і думка про таксі з'явилась знову. Я посадовив Оленку на лаві, а сам пішов питати таксу.
— Доброго вечора, шефе!
— І тобі привіт, — байдуже відповів водій..
— Скільки до «Республіки»?
— П'ятнадцять.
— А менше? У мене лише десять.
— Ні, — відповів він. Взагалі, шофер був якийсь пасивний.
— Розумієте, там людина йти не може.
— Вона що, інвалід?
— Та ні, не інвалід — вона непритомніє.
— Тоді двадцять, — сказав він відсторонено.
— Мурло, — промовив я і грюкнув дверцятами, але й на цей знак неприхильності він відреагував цілковитою апатією.
Я підійшов до другого авто, відчинив дверцята, і звернувся з тим самим проханням. Водій погодився відвезти нас за п'ятнадцять гривень. Прийшлося йому набрехати, що Оленка — дуже вразлива людина, а саме сьогодні я зробив їй пропозицію руки і серця, й вона від отриманих вражень все непритомніє і непритомніє. Він кивнув головою на знак довіри і розуміння, а я пішов за Оленою. Вона сиділа на бордюрі, біля лави, де я її залишив, і тримала щось на руках. Те, що я побачив, пригадало мені картину на релігійну тематику: Божа Матір з дитиною. Або радянський солдат з німецькою дівчинкою. Олена тримала на руках їжачка і, незважаючи на колючки і обурене пирхання цього милого створіння, притискала його до себе.
— Давай його заберемо з собою, — попрохала вона, намагаючись сфокусувати погляд на моєму обличчі.