— Пішли хуткіш. Випусти цю колючку — нас дядя з ним не впустить до машини. Він сидіння обгадить. Це ж дикий звір.
— Ну, будь-ласочка, — не вгамовувалася вона.
— Олена, розумієш, на нього дітки чекають і дружина.
— А звідки ти знаєш, що то він, може все навпаки? Може, це дівчинка? — сказала вона з нотою жартівливого знущання в голосі.
— Нехай навіть гей, але нас чекає таксі, і нам потрібно швиденько до нього дістатися, а то залишимось без машини Ти ж не хочеш ночувати прямо у парку?
Олена висловила своє незадоволення щодо того, щоб ночувати в парку просто неба, чвакнула їжачком об асфальт і, міцно вхопивши мене за руку, потьопала слідом. Ми дісталися до авто з деякими зусиллями — Олена хиталась, як молодий моряк під час шторму. Я всадовив її на заднє сидіння і сам всівся поруч з нею. Водій озирнувся і, оцінюючи ситуацію, забігав своїми заспаними очима по наших напівтрупах.
— То вона не від щастя непритомна, а від бухла, — сказав він схвильовано.
— От, блядь, Америку відкрив. Тисни на вонючку. Тут лише квартал проїхати потрібно, і ти гроші заробиш, і нам, з клятими транспортуваннями клопоту менше.
Я нервувався, тому і грубив ні в чому не повинному водилі. Той, натомість, роздратовано розвернувся обличчям до лобового скла і вхопився за кермо обома руками.
— Вилазьте. Мені це не подобається, — проказав він крізь зуби.
— Не виліземо. Не ображайся, шефе, я не зі зла, просто переживаю, розумієш? — почав я латати свою провину, яка полягала безпосередньо в моїй поведінці.
— Вилазьте, — повторив ображений водій.
— Не виліземо, — сказав я, і однією рукою вчепився у сплячу Олену, а другою в дверцята авто. Мої відчайдушні рухи не залишилися без уваги водія.
— Ну, добре, — буркнув шеф, — тримайся, курво.
Він завівся і зірвався з місця у кращих традиціях французького фільму про таксі.
— Але якщо почне блювати, то я вас не на Республіку, а на «Байкове» завезу. Зрозумів?
— Давай, давай. На дорогу краще дивись, — відповідав я йому в тон.
Наша нетривала поїздка минула в напруженій та гнітючій мовчанці. Мені хотілось вибачитись і, водночас, було важко переступити через свою непотрібну гордість.
Оденка притулилась до мене і навіть не думала блювати, — мирно сопіла мені на вухо. Бідне дитя.
Вимощена камінням дорога гуркотіла так, що в салоні старенького рено стояв такий шум, що мені довелось його перекрикувати:
— Зупиніть, будь-ласка, тут.
Таксист вдарив по гальмах так, що я аж лобом гепнувся об подушку його сидіння, і ми почали вивантажуватись. Я витяг Олену надвір і тримав її, щоб вона не впала. Віддав водію гроші, і у вікно сказав мирно:
— Шефе, вибач, я не хотів образити.
— Та пішов ти…, — чітко промовив шеф і знову натиснув на педаль газу.
Ми ще години зо дві підіймалися сходами на четвертий поверх. Напівсвідома Олена виявилась херовим ходоком, і її довелося, в прямому значенні цього слова, волочити. Нарешті двері. Ключ прокрутився у замку і двері відчинились. Ми перейшли через коридор, і раптом Олена почала щось розуміти. Вона озирнулась навкруги і, зі здивованим виразом обличчя, запитала:
— А де ми знаходимось?
— Не хвилюйся, ми у мене вдома. Ти, головне, не хвилюйся. У мене у кімнаті зараз сплять і бачать барвисті сни чотири здоровенних дядьки — то мої приятелі. Вони сплять, і ми будемо спати. Ок?
Вона намружила лоба гармошкою, очевидно, намагалась зосередитись, і знову спитала:
— А вони міцно сплять?
— Ти боїшся їх розбудити? Будь певна, у тебе нічого не вийде, вони так напрацювались, що нічого не почують. Пішли.
І я легенько підштовхнув її у напрямку кімнати. Бічний зір ухопив якесь крихітне сяйво на кухні. Я здогадався, що то Симок будує сайти на своєму телефоні. Я відчинив перед дамою двері, і відблиск світла, яке одразу ж потрапило до кімнати, осяяв широку спину Вітя, котрий спав майже в самому проході і його потрібно було обходити або, як це робив особисто я, переступати. Мало того, що він там спав, а ще як зазвичай, дико хропів.
— Я туди не піду.
— Не хвилюйся, підеш. У тебе не має іншого виходу.
Я підхопив Олену на руки, вона писнула. Я, притуливши пальця до вуст, сказав їй, що якщо цей дядько, який хропить, прокинеться, то він нас усіх порве на німецькі хрестики і закине собі у пащу, не пережовуючи.
— Не хвилюйся, — сказав я і поклав її на свій матрац, а сам ліг поруч. Лежачи на ковдрі, котрою я вкривався, ми почали роздягатись. Оленка мене поцілувала. Я відповів їй ще більш палким поцілунком, і ми не спали до самого ранку.