Олена запропонувала зняти квартиру і жити там разом. Там мали жити ми з нею, а ще Сашко і Симок. Потрібна була двокімнатна халупа. Ми звернулись, як то зробив би кожен на нашому місці, до оголошень у газеті про нерухомість. Оленка на той час, коли я купив цю газету, була на роботі. Я всівся на сходах біля входу в метро «Республіканський стадіон», привітався з бомжами, що сиділи поруч, і зателефонував Оленці. Бомжі здивовано кивнули мені у відповідь. Я переказував Олені номери і адреси, а вона мала їх обдзвонити. Вийшло щось близько сорока номерів. Через деякий час вона мені перетелефонувала і сказала, що нічого такого, що б нам підійшло, не знайшла. Та, натомість, їй сказала колега, що в неї є знайомий, який може це питання вирішити. Його мати здає квартиру, і з неї якраз мають виїжджати квартиранти. Олена вхопилася за цю ідею, а я почав сподіватися на позитивний результат. Бо звідкись знав, якщо Долі я не байдужий, вона все зробить задля того, щоб мене влаштувати. Вона не покине своє любе дитя і не скривдить його, а навпаки, прокрутить кіноплівкою перед моїми очима нове бачення з інформацією про те, як мені далі бути. Нові думки, нові усвідомлення, нові мрії — це найцінніше, що вона може мені надати і втілити в життя.
Жити з Оленою. Це виникло спонтанно і майже одразу ж після моєї розлуки з Яриною. Мій мозок ще не охолов після закінчення тривалих стосунків і такого ж самого проживання разом, як тут знову те саме. Але я міркував, що спонтанність — це тільки великий плюс. У моєму житті такого ще не було ніколи. Імпульсивне рішення щодо того, щоб жити разом — це навіть чудово. У такий чудесний спосіб ми будемо знайомитись один з одним і водночас жити під одним дахом, їсти за одним столом і, що найприємніше, спати в одному ліжку. Ми будемо розмовляти про те, як пройшов день, і на інші теми, котрі зазвичай хвилюють людей або ж, навпаки, зовсім їх не обходять. Ми будемо думати разом, лежачи на підлозі нашої спільної квартири. Наші руки переплетуться, моя нога осідлає її ногу, а Оленина голівка пригріється на моїх грудях. Ми будемо фантазувати разом. Ми будемо говорити про те, як станемо відомими і зможемо наплювати на всі роботи, які нам не подобаються, і почнемо займатися улюбленою справою. Наші фантазії будуть про те, як ми забудемо клопоти, стосовно оренди квартир та іншої битовухи, і в нас буде власна житлова площа. Ось так. Мав рацію Воланд у Булгакова, коли казав (хоча й про москвичів): «Ті самі люди, але квартирне питання їх дещо вимуштрувало». Квартирне питання, дорогий Михайле Афанасійовичу, вимуштрувало не тільки москвичів, але й киян. Якби його не стало, то це відкрило б, наприклад, для мене глибокі і далекі горизонти; я мав би поле діяльності у творчому мистецтві, і я б так не розпилявся кожен місяць, щоб знайти гроші на квартплату, і не думав би, що нас можуть вигнати на вулицю, коли завгодно. Утім, це загартовувало мене. Я подумав і зрозумів, що для того, аби прожити у цьому гумовому мішку під назвою Київ, мені потрібно небагато: гітара і місце, щоб помитися та випрати білизну. Гітарою я зміг би заробити на прожиття, а ванна і миска для прання мені потрібні для того, щоб виглядати по-людськи, а не смердіти, наче бомж, — не люблю цього страшенно. Інколи мені здається, що краще було б померти і ні про що не турбуватись, але це найпростіший з варіантів. Мені таке не підходить — я себе вважаю воїном. Не тому, що вмію битись — хоча цього якраз я не вмію робити — а тому, що воїн, незважаючи ні на що, вступає у бій з обставинами. Воїн з голими руками йде на життя. Він хапає його і скручує в дулю — саме так, як йому і потрібно. Придає життю форму, яка йому до вподоби і найбільше його влаштовує. Це дуже нелегко, але на долоні у воїна написано, що він подолає всі перепони, зруйнує перешкоди і досягне поставленої мети, бо інакше — він не воїн, а гімно.