Страшно. Страшно жити в країні, де так багато кам’яних, бронзових, гіпсових, намальованих, нататуйованих, оспіваних і вічно живих Іллічів. Мене така демократія не влаштовує. Свобода — це коли тебе нічого не турбує, ти за це вдячний своїй країні і робиш усе можливе для того, щоби вона квітла. Терор, прикритий личиною демократії і соціальної зрівнялівки — дуже вигідна річ для його винахідників. Злодії в законі — то вже не блатна романтика Михайла Круга, а дійсність зі справжнісінькими персонажами. Ненавиджу червоні прапори. Ненавиджу людей з червоними стрічками на грудях. Проклинаю тих, хто це все вигадав. Це знущання з моєї держави. Послідовники тих, хто влаштував на моїй батьківщині голодомор, червоний терор і багато іншого лиха, не можуть принести моїй неньці користі. Це велетенська піраміда, в котрій, замість мумії фараона, живий народ, який прагне бути вільним. Люди хочуть бути вдячними президенту своєї країни, чиновникам, депутатам та іншим посадовцям, але їх весь час зраджують. Приманюють смачним печивом, а потім б'ють по ребрах. Гатять кирзовими чобітьми. Рани загоюються, минає час. А далі народ знову стікає слиною, коли бачить печиво, нанизане на гачок. Розтягли Україну, як повію по борделях. Жебрачку з неї зробили. Мені шкода, що ми занадто м’які люди. Може, й не м'які, а просто боягузи? Бо якби ми не боялись, то ставали б на бунт і довели б владі, що з нами так не можна поводитись, що з нами потрібно рахуватись. Йобана політика. Не можу більше про це говорити.
Я купив журнал «Робота і Навчання», пляшку пива і сів під кіоском на сходах. Потрібно було шукати роботу. Я розумів, що нова квартира буде дорожча за стару, і що гітарою на квартплату заробити дуже важко. Я прийнявся гортати у тому місці, де йшлося про пекарів і кондитерів, тому, що по цих спеціальностях я вже працював раніше. Мій допитливий погляд зупинився на заголовку «Потрібен пекар з досвідом роботи в піцерію на Дарниці». Я назбирав у кишені дрібняків і пішов до таксофона. Мені відповів привітний чоловічий голос і домовився зі мною про зустріч на завтра. Добре. Начебто й знайшов роботу, ну, принаймні вакансію, а щось мене ще потягнуло до яскравого й нафаршированого рекламою журналу. Знайшлась ще вакансія на посаду пекара-кондитера. Я, звісно, зателефонував. Мені відповіла дівчина, і на моє питання, стосовно того, коли я можу прийти на співбесіду, вона відповіла:
— А чому б вам не прийти прямо зараз?
Я теж здивувався.
— А й справді, чому б не прийти?
Вона мені детально продиктувала адресу, і я, допивши своє пиво і викинувши у смітник яскравий журнал з оголошеннями, рушив на пошуки вказаних координат.
Увійшовши до офісу, я привітався і пояснив людям, яких здивував мій зовнішній вигляд, що прийшов по оголошенню стосовно вакансії пекаря-кондитера. Роздивляючись мої подраті невідомими собаками шорти, не обходячи увагою мою гриву з бритими боками (а-ля ірокез) і особливу зацікавленість приділивши моїм татуюванням, вони сказали, що їм дійсно потрібен пекар-кондитер і десь з десять хвилин радились. Мене приймають на випробувальний термін, але, щоб їхнє рішення стало остаточним, мені ще слід поговорити з безпосереднім керівництвом — з шефом. Із шефом, але не директором, а бригадиром. Ним виявився розбещений увагою, вередливий француз. Я аж очманів — ніколи не бачив до цього живих французів. Біля нього стояла перекладачка і перекладала нашу з ним балачку.
— Ти раніше працював кондитером? — спитав француз голосом гладкої, як повітряна куля, перекладачки.
— Так, працював, але трохи не з такою продукцією, як ваша — я поглянув на мармелад, шоколадні торти та інші принади і ковтнув слину.
— Що ти вмієш робити по кондитерській справі? — запитав мене знову француз басовитим і поважним голосом повітряної кулі, груди котрої роздувалися наче ковальський міх.