Розмову вело двоє молодих осіб… статі, я б сказав, різної — вони сперечались. До їхньої розмови вряди-годи вставляв свого гострого носа вельми симпатичний дідусь з білою хмарою солодкої вати на підборідді, з кошлатими білими бровами і, як вже згадано вище, гострим, сухим носом, що чимось нагадував дзьоб крука. Дідусь був худої комплекції тіла, і рослинність на обличчі, стилістику якої він, безперечно, підгледів у якогось Діда Мороза, йому зовсім не пасувала, але він пильно за нею стежив: акуратно підбривав і підрізав ножицями.
— Я тобі, Зажуро ти моя Сумнісінька, заявляю ще раз: «Так часто проникати собою не потрібно — задушиш, як два пальці в чай. Зіп'ється народ, хвєрштейн? Оптимізму побільше. Радіти люди повинні частіше, ніж сумувати. Ми про добробут і благо людей піклуватися повинні, про позитивне налаштування погоди в їхніх душах. Як не ми будемо це робити, то хто ж…? Радісніше потрібно бути, радісніше», — розділяючи слова на склади й акцентуючи на кожному з них, казав молодик. Зупинився на мить, швидко сьорбнув чайку, і продовжив. — Я ж кажу: «Радісніше, а то, розумієш, ходять і ходять, неначе гімна, вибачте за гострий вислів, об'їлись. А все ти, сестричко, винна».
Той, хто говорив ці слова, був блондинчиком, з волоссям, зачесаним назад, обличчям рожевого кольору і грайливими рум'янцями на щоках. Вдягнений він був у новий чорний фрак, при метелику, чорні штани і лискучі черевики. Увесь він був настільки акуратний, що, здавалось, поява навіть незначної пилинки на — ньому, може викликати в цього костюма крик жаху. Розмову він провадив з прив'ялою дамою, яка була повним його антиподом: моторошне бліде обличчя з ледь помітним, зеленуватим відтінком. Правильні його риси додавали, звичайно, симпатії, але стосовно потойбічних стандартів. На ній була чорна блуза з білим мереживним коміром, довга спідниця, схожа на килимову доріжку, в яку начебто її загорнули. Якщо б дамі на голову накинули траурну вуаль, то вигляд її, дещо нетривіальний, мало б змінився — настільки вона була зажурена й сумна. А ще вона безперервно палила. Робила це, видно, за давньою звичкою, дуже вишукано: завжди своєчасно струшуючи попіл з цигарки в схожу на войовниче налаштованого їжака попільничку. Цигарка її закріплена була в довжезному мундштуку, що значно полегшувало досягання до попільнички.
— Навіщо ж так багато радощів ти хочеш подарувати людям? Вони сумувати повинні більше, а сумувати, значить думати над тим, що є причиною суму — помилки, тощо. Коли навчаться менше помилятися — зробляться розумнішими. А оптимізм… Що таке оптимізм? — спитала вона в юнака і, не чекаючи на відповідь, продовжила: — Оптимізм, тобто ти, — це тупа, майже дитяча, віра в диво, а дива, як такого, не існує. Зате є Доля — ми це знаємо всі. Наша господиня. Керуючись нами, Якостями, людина й вибирає собі Долю. Зауваж, не СВОЮ долю, а СОБІ… Різниця в тім, що перше надало б їй право обирати життя і самостійно чинити в ньому вибір, обираючи лише, чи праворуч йому рухатись, чи ліворуч. А друге, дає ій можливість лише обирати. У неї є декілька життєвих варіантів, і з них вона обирає найбільш прийнятний. Людина, тільки народившись, поставлена в жорсткі рамки. Усе її життя вже давно зумовлено Долею. Внесені зміни, графіки зросту й падіння, виведені формули життєвих ситуацій. Абсолютно всі нюанси передбачено заздалегідь, — говорила повільно бліда дама, раз по раз торкаючись до попільнички цигаркою.
Але тут, як вихор, вдерся до розмови, встромляючи свої п'ятдесят (я б навіть сказав, сімдесят п'ять) копійок, дідусь:
— А я вам кажу, що усього повинно бути в міру. У правильних пропорціях, — тріскотів, як незмащені завіси на хвіртці, голос дідусика. — І сумувати потрібно, і радіти. Не факт же, що одне — хороше, а інше — погане. Усе це дуже відносно. В хорошому є щось від поганого, а в поганому, навпаки — від хорошого. Так, так, і ще двадцять сторіч підряд так. І не намагайтесь навіть зі мною сперечатися — бо я ж Мудрість.
Дід, поки доказував свою теорію, трохи розчервонівся, та невдовзі він став буряковим, почувши таке:
— Не всюди ти й потрібен, я тобі скажу, — промовив педант-акуратист.
Якщо б дідусь був людиною і жив би людським життям, з усіма фізіологічними властивостями і особливостями організму людини, то можна було б побоюватися, що для нього існує висока ймовірність отримати справжнісінький міокардів геморой на серці.
— Без розуму гострого і мудрості живе багацько людей. Ти ж їх не відвідуєш? — розв'язано продовжував безтурботним голосом оптимістичний юнак.
— Так, але ж мене на всіх не вистачає — мовив дід сердито, і очі блимнули вогниками, які, зазвичай, блимають в людей, яким потім пишуть в протоколах: «Вбивство в стані афекту». — Я краще доведу до бездоганності, наскільки це можливо, кілька людей, ніж по крихтах буду себе розбазарювати на все людське плем'я. Було вже таке.