— Я працював з грильяжами, з ірисом і… і все, мабуть. Ну, там, розумієте, було багато видів і підвидів грильяжу та ірису, — я знову ковтнув слину.
— Нам потрібен спеціаліст. Ти це розумієш?
— Так, я це розумію, але прошу дати мані шанс показати себе. Якщо в мене не будуть виходити ваші мармелади і еклери, то ви просто скажіть мені, і я піду. От і все.
Француз після перекладу товстулі глянув на мене, ніби оцінюючи, і пробулькотів їй щось.
— Тебе приймають. Вийдеш на роботу через два дні о восьмій годині ранку. Зрозумів?
Звісно, що я все зрозумів. Мені раптом захотілося повипендрюватись і я на прощання кинув французові:
— Бонжюр.
Він, начебто, трохи здивувався, звів брови, але потім махнув рукою і пішов у глибини свого диво-цеху.
Я вийшов з будівлі й вирушив на пошуки книгарні за розмовником. Бо вважав, що така книжечка тепер мені знадобиться.
Крамниця знайшлася одразу ж, на Хрещатику. Працівниця показала, де можна знайти розмовник, і шукав я його недовго. Це була маленького розміру червона брошурка, на якій був зображений український козак, в якого з рота, немов вилітали, білі бульки, одна більша за другу, в котрих усередині чорними літерами було написано:
— Сава!
Я погортав сторінки і зрозумів, що у французькій мові не тямлю нічогісінько.
Знайшов слово «бонжюр», і в мене нижня щелепа ледь не розбилась об мармурову підлогу. Виявляється, якщо вірити розмовнику, бонжюр — це привітання, а не прощання. Так це я з ним що, привітався? От придурок. Укотре дізнаюся, що язик мій — то ворог номер один. Ну, нічого, будемо виправлятися.
Оленка поцілувала мене в щоку.
— Я тебе, мабуть, кохаю, — промуркотіла вона солоденьким голосочком.
— Мабуть — це не враховується. Потрібно говорити більш зрозуміло. Це немов, я майже з тобою трахнувся. А, як ти розумієш, тут «майже» не враховується, отак і там.
— Ну, добре, я тебе кохаю, — промовила вона урочисто.
Я глянув їй у очі, взяв за руку і сказав:
— У цих трьох словах міститься велика сила. Їх не можна вимовляти просто так, це — ніби зрада. Я теж відчуваю до тебе непереборний потяг. І скажу тобі, що нам буде важко, скажу, що ми будемо знаходити один в одному недоліки і переваги, і, як ті, так і інші — вони будуть впливати на нас по-різному, інколи навіть погано. Я тобі скажу, що колись один з нас навіть захоче піти, але послухай і те, що коли я не скажу тобі цього, то довіку жалкуватиму — Я ТЕБЕ КОХАЮ.
Вона дивилась на мене своїми блакитними очима, і видно було, що я її вразив, а мені стало дуже приємно від того, що я це сказав. Я насправді відчував до неї цей потяг, що зветься Кохання. Кожен з людей вкладає в це слово власний зміст. Я туди вкладаю свій. Кохання або є, або його немає. Третього не дано. Якщо Ікс кохає Ігрек, то він завжди з нею, навіть якщо між ними існує така позитивна субстанція, як плюс. Йому байдуже, що в неї неправильно виріс ніготь на середньому пальці ноги. Йому категорично начхати на те, що вона погано готує їсти. Ікс ставиться до неї, як до ранкової роси — він її обережно збирає в долоні, п'є її, і вмивається нею, тому що вона дає йому красу і здоров'я. Що на світі ще може зрівнятися з красою людини, з її душевним здоровим світом? Нічогісінько. Що тобі, читачу, буде миле, коли в тебе виникають неврози з різного приводу? Хіба приємно, коли твоя особиста краса буде зацькована комплексами і захована під капелюхом, чорними великими окулярами, котрі я продавав на площі Льва Толстого, і затягнена светром «під шию»? Ні, відповім я, приємного тут мало. Краса повинна бути відвертою і невимушеною. Вона з'являється, ніби сонце вранці, як дощ після хмарної погоди, немов осінь після літа, наче слово після думки. Ніщо може стати на заваді краси. Кохання — це не тільки почуття, а й погляд, рожевий туман, крізь який люди дивляться на світ. Можу сказати напевне — я покохав. Це в мене було вже не вперше, але завжди по-різному, і цей раз не став винятком з правил. Мене, звісно, дивувало, що це трапилось так несподівано і швидко… Зустріч… бух, Секс… трах, Кохання… бух, — і ми вже живемо разом, а може, ще декілька таких трахів, і в нас з'являться діти? Не знаю, навіть що й сказати. Але! Із впевненістю можу сказати одне: в кохання немає часу і витримки — воно виникає тоді, коли його чекаєш менш за все.
Симон сказав, що знайшов людей, які нас хочуть послухати і винести свій вердикт щодо нашої реалізації, як музикантів. Мене ця звістка надихнула. Я був впевнений у нашому з ним успіху. Пісні були відрепетирувані, і ми могли їх грати з заплющеними очима, навіть уві сні. Він домовився про час, і коли він надійшов, то ми вже за годину раніше опинились біля місця зустрічі, чекаючи на наших суддів. Це діло відбувалося біля Індустріального мосту, здається, в Авіаційному університеті. Їх було двоє, вже зрілі чоловіки. Один з них мав високий зріст і худорляву статуру, довгі вуса, дорогі черевики, шкірянку і більмо на оці. Взагалі, приємна й досвідчена в розмові людина, — мені сподобався. Другий був трохи нижчим, товстун з рум'яними щоками, довгим волоссям і оптимістичними поглядами на життя. Ми познайомились. Сава Олегович (вищий) і Руслан Анатолійович (нижчий) відвели нас до кімнати, котра без сумнівів мала творче призначення. Про творчу атмосферу в кімнаті свідчили наклеєні на стінах плакати різних музичних гуртів менш та більш відомих. Біля вікна знайшла собі притулок барабанна «кухня». На столі стояв комп, а біля нього, розкинувши клавіші білими і чорними стежками, синтезатор. На другому столі лежали дві електричні гітари, а на спеціально виготовленому стелажі стояв мікшерний пульт і ще купа усілякого музичного мотлоху. Довершували картину мікрофон, закріплений на стійці, декілька великих і потужних колонок, і Сава Олегович із Русланом Анатолійовичем, що так прагнули нас почути. Атмосфера мені подобалась. Приблизно так виглядала кімната, в котрій ми займалися у Шполянському Будинку культури.