— Ну, добре. Дякую, — мовив послідовник і зник за дверима.
Через хвилину двері відчинились, і до кімнату увійшли Сава і Руслан.
— До вас тут якийсь хлопець заходив, — відрапортував я.
Сава і Руслан не засмутились і не здивувались. Вигляд їхній говорив красномовніше ніж слова, мовляв, нам похуй, хто тут ходить.
— Тут постійно хтось ходить, — сказав роздратовано Сава, почісуючи собі вуса вказівним і великим пальцями лівої руки, — а як він з себе виглядав?
— Ну…, — я не міг знайти влучних слів, матюкатись не хотілось, — такий…, — я показав пальцями бублики і притулив їх до своїх очей. — Такий…, з мікроскопом і на дупу розчесаний.
— A-а, — мляво протягнув Сава, неначе в анекдоті про трьох ледачих котів. От і Сава, немов яйця дверима затисло, а от крикнути як слід впадло. — Це наш стриптизер Гоша. Молоде обдарування. У нього новий стиль стрипу, і до того ж публіка на нього йде. Цікавий хлопець.
— Що ж нового можна вигадати у стриптизі? Він же з самих кісток складається — це ж реальний скелет, — сказав Симко.
— О-о, — протягнув він знову, від чого в пам'яті знову ворухнувся анекдот про котів. — Ви, шановні, не знаєте всіх премудростей шоу-бізнесу. Запам'ятайте: чим бридкіше каченя, тим красивіший з нього буде лебідь.
Він самовдоволено на нас подивився і широко посміхнувся, ми теж посміхнулись, але дещо знервовано.
— Ну, гаразд, — сказав він, і його посмішка вмить зникла, а ми ще досі продовжували либитись, від чого стали схожими на якихось даунічних придурків. — Повернемося до наших баранів.
Сава пройшов до письмового столу, всівся на його кришку і знову, почухавши вуса, повторив:
— Гаразд. Ви нам підходите. Але є деякі моменти, які слід обговорити.
Я одразу ж після його слів подумав, що до моментів, про котрі нам необхідно поговорити мусить належати мій ірокез.
— Які саме моменти? — діловито запитав Симко.
— Ось! Я цього й очікував, — викинувши долоню вперед, вигукнув Олегович.
Я вже здогадався, що він тут був головний, бо приймав завзяту участь у розмові, коли з боку Руслана струмувала лише зів'яла апатія до справи, яку ми обговорювали.
— Молодець! — вигукнув він знову.
Натомість на питання, поставлене Симком, відповів не він, а його товариш, Руслан. Він підвів свій торс трохи вперед і сказав:
— Ви, шановні, як я вже почув, граєте в акустиці?
— Так, — одразу ж відповів я, — в нас ще немає електроінструментів.
— А що? — збентежився Симко.
— Та так, нічого особливого. Просто в нашому проекті приймають участь здебільшого електролізовані гурти.
Я зітхнув і подумав: «Невже нашій справі гаплик?»
А Симон подумав: «Нічого не повинно зірватись. Усе під контролем».
— Але, — вигукнув Руслан і схилив голову набік, — в нас є одна ідея-прототип, і, гадаю, настав час її реалізувати.
І тут він почав розповідати те, що нас надзвичайно зацікавило:
— Раніше, коли ми з Савою ще були молодими, тільки-но розпочинали це діло, старт наших проектів повинен був починатися з БАМу.
— Що таке БАМ? — перебив його я, але він відмахнувся від мене, як від церковного агітатора, і продовжив далі:
— БАМ, — це Бардівська Акустична Музика. Та оскільки бардів зараз слухають дуже мало, а подекуди не слухають взагалі, то ми вирішили розпочати наш проект саме з електромузики.
Він помовчав. Я теж не встромляв носа, бо бачив, що він ще щось хоче сказати, і він сказав:
— Та нам із Савою… розумієте? — він поглянув на Симка. — Особисто нам подобається натуральне звучання струн. Подобається, коли воно не прикрашене ніякими звуковими переламниками, примочками, процесорами і таким іншим. Ми прихильники класичного гітарного звуку. А тому вирішили організувати конкурс чистої гітарної музики і української пісні. Він (себто конкурс) буде мати назву скажімо таку, — «Акустик СаРу», — і він гордовито подивився на нас.
Ми аж роти пороззявляли. Першим рота прикрив я.
— А чому саме «СаРу»? — запитав я дещо схвильовано.
— «Са», — це Сава, а «Ру», — то, звісно ж, Руслан. Не хвилюйся хлопче, все буде добре, — сказав Руслан по-батьківськи і, підійшовши до мене, поклав руку на плече. Я обережно її зняв і промовив:
— Ми згодні. Нам все подобається. Скажіть ще, а можна залучати інші колективи до змагань і, чи є якісь заохочувальні призи?
Сава з Русланом перезирнулися. Потім Сава сковтнув слину і прийнявся відповідати:
— Ну, колективи, я так думаю, залучати можна. Нехай надсилають свої демо-записи, ми їх прослухаємо і вирішимо, що і як. Заохочувальні призи? — тут він почухав потилицю і скривився. — Добре, будуть вам призи. Точніше приз. За перше місце гурт отримає, ну, скажімо п'ятсот умовних одиниць. Як вам?