Вічний рух.
Воскресенка — це, звісно, не найгірший варіант з існуючих, але, транспортна розв'язка, котру нам обіцяли господарі квартири, насправді виявилась суцільною брехнею. Я два дні проїздив на роботу на таксі, що негативно позначилось на вмісті моїх кишень.
Виявилось, що шлях наш на велику землю міг лежати або на сто шостій маршрутці до «Петрівки», або на трамваї до «Чернігівської». Другий варіант був дешевший, якщо, звісно, купити проїзний квиток, котрий коштував тридцять три гривні — це полегшувало моє фінансове становище. Другий варіант, окрім того, що дешевший, був ще й кращим. Але! Як і у всьому транспорті, крім, звісно, власного або таксі, є недоліки. Не буду перелічувати переваг. Для мене перевага — це мета, до якої я прямую з допомогою транспорту, і мінімальний час, який я при цьому витратив. Кажуть, що краще погано їхати, ніж добре йти, от і я так. До речі, про недоліки. Основний з них — це натовп, який тільки-но побачивши на обрії транспорт, одразу ж бидліє. Мені цікаво спостерігати, але брати участь в цьому не люблю. Дуже смішно спостерігати за войовничим виразом обличчя бабусьок та дідусьок перед тим, як вони, немов пірати карибського моря, збираються брати на абордаж черговий трамвай. Вони починають нервово переступати з ноги на ногу, розігріваючи м'язи. Це свого роду ритуальний танок Богу Сидіння перед тим, як відбудеться бій за місце під сонцем і, по змозі, біля вікна. Ці учасники бойових дій, мені так здається, під час Другої світової з меншою завзятістю в атаки ходили. Ось трамвай або, як я його називаю, трамадол, бо я кайфую від подорожі в ньому… Так ось, трамвай заходить на платформу, і пенсіонери, інваліди, ветерани та інша нечиста сила, збившись у войовничі зграї, починають кучкуватись біля місць потенційного відкриття дверей. Коли трамвай трохи протягується далі, ніж потрібно, то ми можемо побачити хаотичні пересування негласних спільнот. Хтось обходить збоку, хтось, притулившись до трамвая, біжить за ним, відштовхуючись милицею і останньою ногою від землі для здійснення форсажу, а дехто просто розштовхує і лізе, що не суперечить його моральному вихованню і кодексу честі. Якщо тобі раптом пощастило опинитися в епіцентрі скупчень цих людських мас похилого віку під час штурму трамваю, то пощади не чекай. Подорож для тебе буде невимушеною. Тебе невимушено занесуть до середини вагону без права на переписку, зовсім невимушено там розташують в такій же невимушеній позі, і невимушено й успішно ти обов'язково проїдеш свою зупинку, як би ти не вмощувався поближче до дверей. Але якщо ти сильно захочеш вийти, будеш волати і тупотіти ногами, то клятий трамвай демонстративно зупиниться і відверто та невимушено виригне тебе, як продукт, що не прийнявся в його череві. Якщо година-пік позаду або, не дай, Боже, ще попереду, то трамадол не такий повний, і тобі навіть може поталанити знайти там собі місце, але стара гвардія прохавана і в цьому питанні, тож вона обов'язково знає таємні маневри, щоб тебе цього законного місця позбавити. Вони дивляться тобі прямісінько в очі — їх очі при цьому відчайдушно сльозяться. Вони шкандибають, йдучи тобі назустріч, тяжко зітхають тобі на вухо, дихають у потилицю, падають на тебе, привселюдно скаржаться на те, що в них хворі ноги і голови. Від них є захист в цій, здавалось би безнадійній, ситуації — це повний мороз. Я, наприклад, вдягаю Оленчині навушники, щоб не чути їхнього отруйного шепотіння, й окуляри, щоб не бачити їхніх вологих очей. Допомагає. Особливо це стає в пригоді, коли я повертаюсь після дванадцятигодинної трудової ночі і на ногах мене тримає лише мрія про ліжечко та м'яку подушку. Я до цього трохи звик і навчився з цим досить продуктивно боротися. Олена інколи атестує мене ганчірочкою, але вона не має рації — я просто занадто добрий з людьми. Був би я ганчіркою, то лягав, а люди б витирали об мене ноги або мною натирали б підлогу, як в прямому, так і в переносному розумінні. Був би я жорстким — просто бив би усім, хто мені не подобається, пики, і мав би рацію. А так — я маневрую серед обставин, намагаючись не завдати шкоди оточуючим людям, і, звісно ж, собі.
Ми з Оленкою часто жартували з приводу транспорту. Мабуть, тому, що стикалися з його проблемами дуже часто.
Ми сиділи на кухні і ліпили з попільнички їжачка або лежали в ліжку і пестили один одного до безтями.
— Я тебе кохаю, — шепотіла вона.
— А я…, — намагався я сказати щось приємне, та вона прикладала свої пальчики до моїх пухких вуст і тим самим примушувала мене мовчати. Вона не любила, коли хтось починає розмовляти тоді, коли вона ще не висловилась повністю. А коли діло торкалось чогось амурного, взагалі скаженіла з цього приводу.