— Я тебе кохаю, бо ти красивий, розумний, і тому я тебе кохаю, що ти кохаєш мене зі взаємною віддачею.
Моє сонце і місяць — я з них нав'язала ниток, я розпустила їх для тебе. З ниток зв'яжу тобі одежу. У моїй імпровізованій галереї мод ти будеш їх одягати. У одному з них…
Вона не змогла закінчити — я її все-таки перебив. М'яко затулив долонею рота, а вказівний палець іншої руки притулив до своїх вуст. Олена вже хотіла було розтупотітись ногами, але я сказав, що хочу продовжити її розповідь, але вона буде не про мене, а про неї. Окей? Вона щось окейкнула і, насупившись, почала слухати.
— Так, може я й, як ти кажеш, красивий і розумний, але, не жіноче діло писати оди і співати коханим серенади — їхня справа слухати. Зрозумій мене вірно — я хочу лише сказати, що жінка — це більш тендітна посудина, ніж чоловік. Жінка, як хтось там колись сказав, любить вухами. То ж слухай.
…в одному з них була б ти рудою веселою осінню, в іншому, я зимовою казкою би тебе назвав, а в третьому — безтурботним червоним літечком. Четвертий же костюм, найулюбленіший, мав би вигляд проліска, що переходить плавно в аромат вишні, що квітне навесні, котра в свою чергу перероджувалась би в трель артиста-соловейка. Весна. Її вічні надії. Ти весна. Ти моя вічна весна. Я тебе теж дуже кохаю.
Оленка сопіла мені в шию і мовчала.
— Звідки це? — несподівано перервала вона мовчання.
— Колись написав для друга.
— Ти що, для друзів таке пишеш? Приховані гейські зваблення? — здивувалась вона щиро.
— Я невірно висловився. Це для подруги мого друга.
— То це вже використано? Ти мені що, несвіжий продукт підсовуєш? — образилась Оленка.
Я поспішав її переконати в зворотньому напрямку, щоб вона змінила думку, тому що це було насправді не так.
— Мій друг на той час переживав таку солодку хворобу, як кохання. Попросив зробити його дівчині приємне — написати щось красиво, а він би намалював їй картину і все це разом би подарував. Мій друг — художник. Я написав їй приблизно те, що зараз тобі прочитав з пам'яті. Адже я зараз переживаю ту саму хворобу, як і мій друг тоді. А ще справа в тому, що ти почала розповідати, і там були такі самі думки про сонце і місяць — от чому я не втерпів і втрутився, хоча прекрасно знаю, що ти не любиш, коли тебе перебивають.
— Я тебе розумію і не ображаюсь ні на те, що ти мене перебив, ні на те, що прочитане тобою вже було використано. Читають же коханим вірші Пушкіна або ще когось.
Вона притиснулась до мене міцніше і вже десь з-під ковдри прогомоніла:
— Давай спати.
— Давай, люба моя дівчинко. На добраніч, — відповів я і поцілував її в чоло.
На роботі все було нормально, якщо не враховувати те, що дві з трьох змін я працював з Микитою. Микита був задвинутим на шансоні недоумком і підпільно блатував. Йому імпонував цей жанр життя. Микита брив свою голову наголо, зробив собі татуювання у вигляді дракона і постійно ходив-мурчав. У нього була вища освіта, і тому його поставили на посаду начальника цеху. Господи, до яких же змін в людині може призвести почуття влади! Взагалі-то нами керували французи, але такі-от микитівці вважали себе окремою кастою і відігрувались за всі причинені їм французами моральні збитки на таких як я звичайних працівниках. Не те, щоб він був цілковитим тираном… Ні — це не так. Микита просто був від природи людиною брутальною, постійно матюкався, що свідчило про його невихованість, і безперервно слухав шансон. Мені й цього було занадто, щоб його не любити. Щодо музики, він був безкомпромісним.
— Мій приймач. Що хочу, те на ньому й буду вмикати, — казав він, звіріючи, що комусь не сподобався його шансончик і комусь спало на думку перемкнути радіостанцію.
Я прийняв до уваги те, що він сказав, і почав заздалегідь планувати теракт. Це було зробити нескладно, але мені потрібні були спільники, хоча б таємні. Одного разу, коли ми працювали з Сашком удвох, я зізнався йому, що мої нерви не здатні більше вивозити цей вантаж, який Микита називає шансоном. Я розігрівав себе словами лайки на адресу Микити, як людини, і його клятого шансону, як музики в цілому. Спіймавши себе на тому, що вже від гніву починаю гарчати, я зрозумів, що треба якимось чином злити з цього атомного реактора відходи, а інакше вони просто отруять його нормальну роботу, а то і, взагалі, вибухнуть. Я ухопив радіоприймач Микити, Сашко заплющив очі, і я гепнув приймачем об кахельну підлогу. Приймач, чого і слід було очікувати, розсипався на шматки. Я додав ще ногою зверху і просто розчавив ворога мого спокою. Потім спокійнісінько взяв смітярку і віник, і шваркнув приймачем у смітник, котрий невдовзі вивіз на звалище, що знаходилось на мінус другому поверсі. Наступного дня Микиту розірвала на шматки та обставина, що йому тепер доведеться самому співати шансон або періодично його насвистувати. Мене це тішило.