Я з Микитою вів партизанську війну. Одного разу я пішов до француза і попрохав його перевести мене в паралельну до Микитиної зміну, щоб не бачитися з ним і не співпрацювати взагалі. Спочатку Давид хотів дізнатись про усі деталі того, що трапилось. Звів мене з Микитою око до ока і намагався вирішити проблему мирним шляхом, але ми посварились просто в нього на очах, і розмова ледь не дійшла до бійки. Давид полишив ідею про примирення двох ворожих таборів і розвів нас по різних змінах. Я зітхнув з полегшенням. Через деякий час навіть приніс власний приймач, і ми з Сашком слухали мій метал або його кислотні ритми. Я знайомився з його культурою, а він розвивав у собі мою.
Грошей мені, як в принципі завжди, бракувало, тому я після роботи ходив і грав по переходах. Гітару залишав у Валі, з якою познайомився, коли ще торгував окулярами — в неї був свій кіоск квітів біля «Мак-Доналдса» на Льва Толстого. Я забирав інструмент, відігрував дві години, заносив гітару назад і дибав геть розбитий додому. Інколи я брав гітару додому, і ми з Симоном репетирували, щоб не забути нічого важливого, адже день, якого ми всі очікували невблаганно наближався. Залишався до нього тиждень.
Одного разу на вихідних, я підкупив Сашка Брагара пивом і запросив із собою на аск. Ми зібрались аскати на «Палаці Спорту». Пішли трохи посиділи у Шевченківському парку і прийняли там по літрі міцного пива на груди.
— Ну, що, пішли працювати? — сказав я до Сашка, котрий вже остаточно розслабив свої булки.
— Пішли, — відповів він через нехочу.
Ми дісталися до «Палацу» швидше, ніж я думав. Жартували усю дорогу, і від того вона стала для нас аж занадто короткою.
Я купив Сашкові ще одну пляшку пива, а сам відмовився — ще потрібно грати. Розчохлив свою ленінградку і почав наярювати перші акорди. Люди, які проходили повз моєї варти творчості інколи кидали грошву — мене це тішило. Раптом підійшов якийсь юнак.
— Привіт! — сказав він.
— Доброго здоров'я, — відповів я йому. Сашко лише махнув рукою — йому було нецікаво.
— А ви знаєте, що в переходах не можна грати? — ошелешив нас.
— А ти, що, міліціянт? — запитав я в нього замість відповіді.
— Ні, я просто людина, яка дотримується законів.
Він, як мені здалося, був трішечки напідпитку. Хоча це могло мені тільки здаватися, бо поводився він цілковито адекватно.
— Якщо ти людина, то йди собі, як люди ходять, і не чіпляйся до бідних музикантів, що до жебрацтва в окремому списку занесені, — ’відповів я м'яко, не загострюючи ситуації.
— А ти знаєш, що в переходах, як і в громадських місцях, не дозволено палити цигарки? — задав йому зустрічне каверзне питання Сашко, який щойно роздуплився.
— Я вас питаю, чи ви знаєте, що тут не можна грати? — не вгамовувався він.
— Ну, наприклад, знаємо. Що з цього? — говорив я, втрачаючи терпець.
— То забирайтеся звідси, щоб я вас тут не бачив, — випалив він і кинув на підлогу недопалок.
Я, навпаки, прикурив цигарку і, випустивши дим, промовив:
— Нікуди ми звідси не підем. Якщо ти хочеш нас подвинути, то викликай міліцію.
— Значить, не підете? — запитав він, розвертаючи голову вухом до мене, щоб краще, мабуть, чути мою відповідь.
Сашко, котрий сидів на сходинках, мотнув головою вбік і голосно та п'яно сказав:
— Ні.
— Я вас попереджував? — запитався він.
— Ну, попереджував. Що тепер? — поцікавився я.
— А от що…
І він зацідив Сашкові прямісінько в обличчя ногою. Сашка на деякий час вимкнуло. Я одразу ж намагаюсь зняти із себе гітару, але виходить це в мене дуже повільно, а тому я теж встигаю схопити плюху в обличчя, так би мовити, на печиво, але кулаком. Зрозумівши, що гітару швидко не зніму, а оборонятися потрібно — я відштовхнув його від себе ногою і тим самим виграв час, щоб скинути із себе гітарний пасок. Наразі, до тями прийшов Сашко і знову вихватив копняка по своїй мармизі. На той час я вже зняв гітару і поставив її біля стіни.
— Ходи сюди, курво, — прошепотів я і прийняв наступну атаку. Він хотів вдарити мене в обличчя ще раз, але я трохи подався в бік і вхопив його за рукав сорочки. Потім я почав його тягти на себе, а сам рушив униз сходами. Наш із Сантьором противник перечепився через мій чохол, і я протягнув його через весь марш. Коли він опинився на підлозі в позі рака, я замахнувся ногою, яка була закута в мої улюблені черевики, і дзизнув йому прямісінько в пику. Він зойкнув, але почав підійматися. Я дав йому підвестись. Противник підвівся на ноги і знову розпочав атаку, а я знову почав його гатити, але вже по ногах. Щоб зрозуміти силу удару моїх ботів, скажу, що коли я ними гамселю в стіну, то нічого не відчуваю, а зі стіни сиплеться штукатурка. У них всередині є маленький секрет — сталева вставка. Що було природно — він почав здавати потроху назад. Розвернувся і пошкутильгав сходами нагору. Я пішов за ним, щоб допомогти Сашкові. Але трапилось непередбачуване — противник вхопив мою гітару і замахнувся бити нею об стіну. На все це діло зреагував Сашко, який ззаду обійняв скаженого придурка і не давав йому вчинити цей акт вандалізму. Натомість Сашко отримав потилицею придурка по своєму багатостраждальному обличчі і відлетів до стіни. Але, тут вже встиг підскочити я і повалив гада на підлогу. Ми боролись за гітару. Він не випускав її з рук, а я її в нього видирав. Тут, раптом, я зрозумів, що він мені піддається, але, з чого б це. А! Виявляється, на ньому вже сидить Сашко і пригадує йому всі його знущання над його (Сашковою) мармизою. Ми його подолали — тут і говорити нема про що. Підбіг якийсь давній знайомий придурок і почав його забирати. Ми охоче на це погодились. Потім хтось крикнув, щоб викликали міліцію, і ми підірвались з місця бою, розсипаючи монети, які щойно заробили.