Выбрать главу

Симко підбадьорював мене, а я, вважаючи це своїм обов'язком, йому теж не давав зірватися.

Ми вийшли із кімнати, що була нам люб'язно запропонована, і я жестом запросив туди Вовіка, котрий так надихався киснем, що аж періодично закашлювався.

До приміщення, де очікували на катування критиків-суддів усі гурти, увійшов Сава Олегович.

— Ну, що, хлопці, — мовив він бадьоро, — готові розірвати публіку навпіл?

Так і хотілось крикнути, що ми завжди готові, але втримався, бо очко таки грало перед виступом, і саме по собі мало реальні шанси навпіл розірватися. Натомість всі почали такати, даючи позитивні відповіді. Так, мовляв, готові. Ми, мовляв, кожного білого дня рвемо навпіл публіку. Махав головою навіть Вовік, в котрого крізь штани було видно, як литки трусяться.

— Ну, добре, — крекнув Сава і, випадаючи з приміщення, кинув наостанок:

— Готуйтесь, бо вже скоро почнеться.

Сава зник. На відміну від Сави, котрий зник, виявилось само собою питання — хто перший.

— А хто піде першим? — запитав якийсь хлопчина з довгим волоссям.

Усі мовчали. Вовік сказав, щоб вирішували без нього, і потьопав до музкімнати, захопивши із собою свого напарника.

— То як ми будемо нумеруватись? — продовжив він свій допит.

— Давайте тягнути сірники, — висунув примітивну і водночас практичну ідею парубок у шкірянці.

Товариство погодилось. А чому йому й не погодитися, нікому ж до голови більше жодних ідей, окрім жеребкування, не приходило..

Парубок у шкірянці витяг з кишені коробку сірників. Звідти, щоб усім було видно, дістав сім сірників, один демонстративно переламав на дві частини і мовив:

— Оце перший за чергою, — вказав він на скалічений сірничок, — ми будемо тягнути знову і знову, і це завжди буде місце. Спочатку перше, потім друге за чергою, третє, і так далі. Тобто, спочатку ми розігруєм перше, потім друге, третє по черзі місце, і так до кінця.

Ніхто нічого не мав проти, тим більше, що це було чесно.

Він пішов у куток і встромив собі в жменю сім сірників. Потім повернувся до натовпу. На цей час уже вийшли, налаштовані на велику битву, Вовік із своїм товаришем. Вовік кліпав очима, які були приховані за потужною оптикою окулярів й з острахом поглядав на сірники, що погрозливо стирчали зі жмені товариша в шкірянці.

— Ну, почали, — промовив волохатий і витяг сірник.

Цілий.

Усі тягали сірнички долі — тягав і Вова. Йому, саме йому і нікому іншому, випало бути першим. Парадокс. Відстроювався-то він останній, а виступати мусить перший — буває. Така вже хитромудра Доля. Дещо банально так думати, але тут тільки вона могла наплутати ниток. Їй підвладні долі людей. Вона сидить собі десь за компом і скидує людські життя у файли, називаючи їх по-своєму — так, як зручно тільки їй.

Усі вишикувались. Я взяв листок і записав назви колективів. Коли і в якому порядку вони повинні були виходити на сцену — все було на папері.

У Вовчика, коли він дізнався, що буде першим, почали з'являтися потреби знову подихати повітрям, а ще краще — брутально набухатися. Але на це все у нього не було часу, як і на те, щоб просто вмитися і поплескати долонями по обличчю та привести себе до тями. Його напарник тримався мужньо — мовчав і хмурив брови. Його скам'яніле обличчя не могло, здавалось, розм'якшити ніщо, але це було не так. Вбіг Руслан і на ходу випалив:

— Бігом. Хуткіш, — бухтів він, задихуючись і вивалюючи язика, — хто перший? Пішли.

Ми виставили йому на розтерзання Вовчика і його похмурого колегу, від чийого розгубленого погляду всі винувато відвертали очі. Руслан Анатолійович ухопив їх, як алігатор чергову жертву, і поволік за собою. Ми чули лише, як Руслан, відділивши від нас, смертників-первістків, допитувався у них назву, під якою існує їхній колектив.

Моє око мимоволі вхопило кадри того, як Вовчик відчайдушно хрестився.

Ми з Симком за чергою були п'ятими. Золота середина. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Навіть не знаю, за що, але, воно було так. Справа в тому, що у слухача чи глядача сприйняття трохи атрофоване спершу, але, тільки-но лунає декілька пісень — глядач починає прокидатись і набувати того самого стану, коли йому якраз можна давати творчу їжу, і при цьому очікувати на вдячний результат. Тому допитливий розум шоумена допетрав до розігрівок. Наприклад, великий концерт. Нехай це буде ювілей групи «Гриша і гіпопотами». Зібралися гості, колеги, так би мовити, по зброї, друзі, окремі гурти. Геть усі співають пісні гурту «Г.г.». Але! Зауважте. Спочатку випускають-розігрів. Це може бути теж відомий співак, та не такий, може, популярний, як сам Гриша. Найкращі місця — це близько середини. Майже посередині концерту, але ближче все-таки до початку. Потім ще непогане місце наприкінці, але не в самому кінці. Коли популярний співак виступає близько середини, то публіка розігріта до цього моменту. Розігріває публіку, зазвичай, не лимонад «Буратіно», а спиртне і пісні улюбленого співака, на котрого тут власне всі і чекали. Гриша форевер! Себто публіка ще не встигла втомитись — самі вершки. Коли виступаєш наприкінці… — це особливий момент, котрий не осягнути розчерком пера. Публікою оволодіває стан, по класифікації схожий на друге дихання. Але це так, мої здогадки. Звісно, що є багато інших обставин, керуючись якими, створюється настрій на подібних заходах. Ось критерії, по котрих можна виявити душевний стан натовпу в той чи інший час концерту: