1) Стиль музики. Я сумніваюсь, що під блюз будуть цибати до сцени і проламувати собі черепно-мозкову коробку палицею охоронця. Під метал, наприклад, всидіти важко. Вважаю, що мене зрозуміли.
2) Тривалість концерту. Якщо концерт продовжується більше, ніж чотири години, це стає схожим на з'їзди депутатів міськради. Люди втомлюються, і їх мозок навідріз відмовляється сприймати інформацію, як би чудесно оформлена вона не була.
3) Стоячий зал чи сидячий. Якщо зал сидить, то на концерті стан може бути близький до уваги і далекий від повного відриву. Якщо це стоячий зал на якомусь драйвовому концерті, то в натовпі керує парадом пані Ейфорія.
Минулого року я ходив на фестиваль Рок-Січ, що відбувався на Трухановому острові. Там, скажу вам, Ейфорії було підвладно все. Я танцював зі скінхедами якісь агресивні танці, принцип котрих: звалити з ніг хоч кого-небудь. Танок мені дуже сподобався. Сподобався, навіть якщо дивитись на те, що я загубив декілька своїх значків, сережку і те, що всі мої плечі і спина були всіяні синцями. Збивали мене з ніг безліч разів, та і я воював, як міг, і ворожій орді діставалось не менше.
4) День це або вечір. Коли концерти відбуваються вдень, то я вважаю, що це або яскраво висловлена попса або ж нахабний стьоб. Це знущання над людьми. Концерт, якщо він відбувається увечері, несе з собою заряд променистих зірок і володаря нічного неба — місяця. Коли люди, що вдягнені в чорну одежу розуміють, що вони — люди ночі, що нічна пора доби їх збуджує більше, ніж та, котра їх дратує — себто денна, вони починають не тільки полюбляти вечірні концерти, вони починають взагалі, жити вночі. Увечері людина більше розслаблена і готова сприймати. Натомість вдень вона оповита комплексами.
5) Місце проведення заходу. Якщо це стадіон — це велике свято, яке тобі дарують. Це, коли приїздить улюблена група, і на неї просто западло не піти. Стадіон — це особливий настрій чогось великого і масштабного, від цього здається, що ти частина цього механізму і, що найголовніше, цей механізм без тебе не здатен рухатися. У клубі інша атмосфера. Потрібно бути обов'язковим любителем домашнього затишку клубів, щоб отримати там насолоду від виступу музичного колективу. Треба любити ці барні стойки, непотрібні розмови і жарти з барменом, столик біля стіни, прокурене повітря, запах прив'ялого людського життя. По-іншому сприймаються й Будинки культури. Від цих будинків тхне совдепом. Тхне, але сприймається це, на диво, не вороже, бо комуністів я дуже не люблю, хоча б з огляду на те, що вони зробили з нашою батьківщиною впродовж своїх сімдесяти трьох років існування. Я до Будинків культури ставлюсь, як до музеїв рок-н-ролу, бо саме в них зароджувалися перші задатки сміливих на той час молодих людей, які свідомо оголошували себе поза режимом, за що їх примусово садовили в дурки на прочистку мозку. Існує ще багато інших закладів, від опери до сільського клубу, в яких, у кожному взятому окремо, існує індивідуальний настрій. Це — цікаво.
Усе це, в більшій мірі, звісно мої лише здогади, але і в них є щось правдиве.
Замовкла музика десь вдалині, за стінами гостьової кімнати. Потім відчинились двері, і з бою повернувся Вовік із зброєносцем.
— Ну, як розвідка боєм? — запитав здоровань, що тримав у руках гітару з велетенським деком. Йому випав жереб йти третім, а тому і хвилювання для нього були природними.
— Народу багато. П'ять суддів, котрі весь час пишуть і розминають свої вуса, — відповів Вова, прикурюючи цигарку.
— Ну, а відіграли хоч нормально? — запитав Симко вкрадливо.
Вова відмахнувся. Але потім, зробивши декілька сильних затяжок підряд, посміхаючись, відповів:
— На суді буде видно. Присяжні вирішать.
Один за одним колективи почали ходити за Русланом Анатолійовичем, як курчата за квочкою. Проміжки між виступами коливались з інтервалом у часі від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Цей проміжок часу безсумнівно був даний для того, щоб публіка все в достатній мірі переварила, випила ще по чарці або по келиху, приготувалась сприймати нову музику. А судді, що мали вирішити нашу долю, підбили підсумки і визначились з оцінкою.